Нинішній травень приніс ювілейну дату — 75-річчя, а разом із нею — чергову нагоду підсумувати життєвий ужинок, згадати, що довелось витримати і яких перемог досягти.

Збіги чи доля

Народився Микола Григорович 1 травня 1946 року в селі Мельники Чигиринського району, тоді ще Кіровоградської області. Згадуючи про події свого життя, чоловік каже, що оті «мельник», «млин» супроводжують його, ніби підтверджуючи, що правильно обрав хліборобську професію — певний час він проживав у селі Омельник, а потім переїхав у Млинок.

Ще навчаючись у Медведівській середній школі, хлопець збагнув перші життєві істини від свого батька-фронтовика Григорія Луковича.

«Якось у сьомому класі я довго засидівся над задачею, ніяк не міг її розв’язати, — згадує Микола Григорович. — Обізвався батько, що вже потрібно гасити світло. Я ж не міг піти до школи з невиконаним завданням. Батько закінчив лише чотири класи церковно-приходської школи, але він підійшов до мене, я прочитав йому умову задачі. Він вислухав і мовчки відійшов. Пройшло декілька хвилин і він сказав мені її рішення і правильну відповідь. Тоді я зрозумів, наскільки важливим є не так здобути освіту, як навчитись мислити».

У 1964-му Микола Красота закінчив школу зі срібною медаллю. Мріяв стати льотчиком. Подав документи до Чернігівського вищого училища льотчиків. Але підкорити небесні простори не судилося — через проблеми із зором не пройшов медичну комісію. Звісно, пізнав через це перше юнацьке розчарування. Але потрібно було йти далі. Тож, як і ще вісім його однокласників, вступив до Білоцерківського сільськогосподарського інституту. З перших днів навчання у хлопця проявились організаторські та лідерські якості — його обрали комсоргом курсу. Він був ним незмінно всі п’ять років навчання!

У 1969-му Микола Красота закінчив виш із відзнакою і постало питання: куди йти працювати? Молодий фахівець мав можливість сам обирати де працювати, але не став шукати престижної роботи. Вирішив піти у звичайний колгосп, який потребує спеціалістів із вищою освітою. Повністю довірився долі. «Чомусь вирішив — працюватиму за 120 кілометрів від дому, — розповідає Микола Григорович. — У цей радіус потрапило село Омельник Онуфріївського району. Туди й поїхав».

Добрим словом згадує нині Микола Красота голову тамтешнього колгоспу ХХ з’їзду КПРС Михайла Дмитровича Косенка, який прийняв його в трудову родину. Та не минуло і трьох місяців, як у розпал посівної Миколі Красоті прийшла повістка в армію. Тоді він отримав відстрочку до листопада і того ж року одягнув військову шинель.

Віддав Батьківщині свій синівський обов’язок

Служити довелось на Далекому Сході, на Амурі — за 40 кілометрів від китайського кордону. Служба проходила в одному з підрозділів військово-транспортної авіації. Крім Середньої Азії, були ще й острів Сахалін, Монголія... Микола займався спортом. Був чемпіоном інституту з гандболу. Тож продовжив покращувати досягнення і під час строкової служби. Брав участь у різних змаганнях. Одні з них, що відбувалися в Мелітополі, запам’ятались зворушливою подією. Зранку — о 6.30, коли ще всі спали, він вийшов із казарми надвір умитись. Раптом почув, як хтось його позвав: «Миколо!». Зразу подумав — це тільки батько так міг погукати. Але де б він міг тут взятися? Обернувся — на лавці сидів батько.

«Ми обнялись, — згадує Микола Григорович. — Розговорились. Як виявилось, він дізнався з преси, що в Мелітополі будуть проводитись змагання з гандболу між військовими, подумав, що і я там буду. Зібрався і приїхав побачитись, подивитись, як я граю. А про те, як потрапив у частину, минаючи КПП, він зізнався пізніше. Виявилось — в 1943 році протягом двох місяців проходив у цій частині перепідготовку, там формувались десантні бригади для відправки на Чехословаччину, тож знав її, як свої п’ять пальців».

Демобілізувався Микола Красота в 1970-му — на новорічні свята. Повернувся в Омельник, де на нього чекали, іншого фахівця не брали. Перші шість років відпрацював у цьому селі. Тут познайомився з місцевою дівчиною Любою, яка працювала зв’язківцем, і став сімейною людиною.

Життя торувало хліборобські стежки

У 1974 році Омельницький та Камбурліївський колгоспи об’єднались. Микола Григорович не захотів змагатись за посаду головного агронома зі своїм камбурліївським колегою Степаном Самченком, якому залишалось рік чи два до пенсії. Та такого спеціаліста, як Микола Красота, важко було знайти. Тому вже в лютому наступного року керівництво району направило його в Деріївку, де потрібно було, як кажуть, застосувати «важку артилерію» для підвищення показників у рослинництві.

У 1977-му голова райвиконкому Григорій Перепеляк призначає Миколу Красоту головним агрономом райсільгоспуправління. Але не встиг він увійти в курс справ на новій посаді, як у березні 1978-го Миколу Григоровича обрали головою колгоспу «Україна» у Млинку...

Керував господарством, як рідним...

Це господарство Микола Красота очолював сорок років поспіль. Завжди обстоював свою точку зору, захищаючи інтереси людей. Саме за його твердої позиції під час реформування колгоспів «Україна» стала єдиним у районі сільгосппідприємством із колективною формою господарювання — сільськогосподарським кооперативом. Микола Григорович зарекомендував себе вимогливим керівником — і до колективу, і до себе. Водночас дбав про людей — в господарстві виплачувалась одна з найвищих середньомісячних зарплат у сільськогосподарській галузі району, до останнього не допускав скорочення працівників. Тривалий час утримувалась тваринницька галузь, аби в тяжкі 90-ті люди не залишились без роботи. Не боявся експериментувати, аби підвищити рентабельність виробництва, зацікавити працівників у результатах роботи. Зокрема, впроваджував КІПи — колективи інтенсивної праці.

Не забував про людей і соціальну сферу

А чого було варте газифікувати село? З Успенки до Млинка було прокладено 11 кілометрів газової труби. Ще 27 — по самому Млинку та селах Млинківської сільради. Блакитне паливо стало тоді колгоспові в 400 тисяч рублів (долар оцінювався у 90 коп.), на будівництво унікального меморіального комплексу в центрі села із колгоспної каси пішло 240 тисяч рублів. А скільки коштів витрачалось на допомогу школі, дитсадку, медичній амбулаторії — сьогодні неможливо підрахувати.

Нині аграрій згадує всіх, із ким доводилось працювати, будувати та розвивати господарство, дбати про село. Підтримує дружні стосунки зі своїми колегами Миколою Леонідовичем Зубковим, Володимиром Сергійовичем Жебкою, Павлом Івановичем Андрійченком, Романом Олексійовичем Головченком та іншими сільгоспвиробниками.

«Я вдячний усім, — каже, — в когось я вчився, хтось вчився у мене. У нас були спільні цілі та спільне задоволення від досягнутого результату».

...Десятиліття виснажливих трудових днів та недоспаних ночей, коли потрібно було давати раду майже п’ятьом тисячам гектарів орної землі, багатотисячному тваринництву — утримувалось молочне стадо, свинопоголів’я, вівці та птиця, — у

Миколи Красоти вже позаду. Але любов до землі, до аграрної справи не покидають, не стомлюють його хліборобську душу. Сьогодні він продовжує працювати — як фермер. У цьому йому допомагає онук Станіслав.

Надійною опорою для Миколи Григоровича залишається родина. Він дуже цінує підтримку дружини Любові Микитівни, вдячний їй за доньок Людмилу, Аллу та Ольгу. Радують серце й онуки Станіслав і Злата, правнучка Мішель.

Щасливий, що здоров’я дає змогу бути при своїй улюбленій справі, продовжувати радіти весняній посівній та осіннім жнивам. А значить — життя триває...

Кіровоградська область.

Світлина з архіву редакції газети «Придніпров’я».