А нині жителів села, чиї діти відвідують аварійний опорний заклад, більше цікавлять не повітряні потоки, а фінансові. Так само, як і мешканців Родниківки, Бандурового, Кримок та Голикового, чиї діти навчаються у згаданій школі.

Ремонт закладу, ініційований і власноруч виконаний учителями, батьками та працівниками місцевого фермерського господарства — тимчасове розв’язання проблеми. Реальний кошторис робіт з відновлення даху, — з таким розрахунком, щоб запасу його міцності вистачило на десятиліття, — суттєво відрізняється від суми, поспіхом зібраної громадою, аби зупинити подальше руйнування споруди. Місцеві жителі усвідомлюють, яка небезпека криється в бюджетних реаліях...

— Наша школа — опорна для кількох сіл, — розповіла директор закладу Любов Нестройна. — Навчається в ній 116 учнів. В Красносілку возять дітей із Кримок, де свого часу була своя дев’ятирічка. Нині там залишилися лише початкові класи, бо в головному корпусі тамтешньої школи теж обвалився дах. А коли порахували ймовірні витрати на ремонт, з’ясувалося, що возити дітей в сусіднє село дешевше. Також до нас приїздять учні з Голикового, де раніше працювала одинадцятирічка, а після того, як... упав дах в основному корпусі, залишилася школа I-II ступенів. Я веду до того, що сьогодні батьки і вчителі переживають і за цю школу, і за долю села. Бо якщо влада вирішить, що капітальний ремонт потребує більших витрат, ніж організація автобусного перевезення дітей в сусідній опорний заклад, нас спіткає доля тих багатьох сіл, де стихія ось так «допомогла»...

Буревій, розкривши понад сотню квадратних метрів шкільного даху, супроводжувався дощами. Стало зрозуміло, що крім іншого, над спортивною залою треба міняти увесь піддашок. Старі балки банально згнили. Бетонного перекриття над спортзалом немає, а дошки над ним замокли не вперше. Тож пару сотень тисяч гривень, в які спочатку оцінили керівники Олександрівської ОТГ витрати на ремонт, ситуації не врятують. Завуч школи Валентина Дишлева пригадує буревій 1996 року, коли спортзал розкрило вітром уперше. «Але тоді у нас був потужний колгосп, — порівнює тогочасну і нинішню ситуацію Валентина Борисівна. — Швидко знайшли гроші і в школу діти пішли...»

Тепер після буревію учні в школу не ходять. До того ж стихія й останній дзвоник майже збіглися в часі. Директор школи каже, що шкільна програма вичитана, отже... нічого не заважає всьому технічному персоналу, педагогічному колективу, всім патріотам села, озброївшись молотками, рубанками, ножівками, зосередитися на розв’язанні головної проблеми (на знімку). Люди жертвують своїм часом і навіть ризикують здоров’ям, бо будівельні роботи на даху все-таки відносяться до категорії підвищеної складності. Серед працюючих немає виконроба, ніхто не розписує нарядів у звичному розумінні.

— Мусимо працювати, бо дощі доконають нашу школу і тоді вже ні в кого не треба буде просити грошей чи іншої допомоги, — каже сільський староста Сергій Капкан. — Ми знайшли вісімнадцять тисяч на шифер, покладемо його, а потім будемо думати — що робити далі. Якщо зачекаємо обіцяних грошей із бюджету, а потім проведення тендера (бо всі роботи на суму понад 50 тисяч гривень мають виконуватися після конкурсу), тут не буде що рятувати. Дякую за допомогу місцевому підприємству (ЗАТ «Елітне насіння», — Авт.), котре прислало автокран, дало працівників, покрівельну плівку, деревину... Спасибі ентузіастам-односельцям. Але хотілося б серйозної фінансової участі і з боку держави. Адже в області є фонд боротьби з наслідками стихійного лиха. Тож, може, в Кропивницькому звернуть на нас увагу.

Між іншим, постраждалий заклад може пишатися не лише довголіттям, а й нинішніми академічними успіхами. За результатами ЗНО тутешні випускники набирають той середній бал, що й, скажімо, одинадцятикласники з Олександрівки (ще донедавна — районного центру). І до вузів вступають не рідше.

— Школу треба рятувати, і ми всі це розуміємо, — впевнений Яків Гарбар, дідусь одного з учнів молодших класів, а в минулому — фізрук. — Наше покоління звикло працювати на громадських засадах, тож для таких, як я, не проблема зібратися «по свистку». До речі, в цій школі і раніше, ще коли в ній навчалося чотириста учнів, всі ремонти робилися толокою. Видно, така наша сільська доля. Тут кожен знає, як покласти шиферину... Підперезалися мотузками для страховки й полізли на дах. Ніхто не просить компенсації, але всі хочуть, щоб школа жила.

P. S. Громада кількох сіл передала доручення владі — сприяти в ремонті освітнього закладу, котрий цього року готується святкувати півстолітній ювілей. І... чекає відповіді.

Фото Івана Корзуна.