Цього тижня минуло 85 літ від дня народження знаменитого українського актора і режисера Леоніда Бикова (1928—1979).
Сьогодні особливо важливо згадати, що його найвідоміший фільм «В бій ідуть тільки «старики» знято в 1970-х роках, коли пік патріотичних спекуляцій на темі війни сягнув свого апогею, коли головним героєм і головним ветераном війни вважався маршал Брежнєв, чий тулуб щільно обліпили орденами. Що путнього можна було зняти в такій ситуації — щоб у фільм повірило не лише ідеологічне начальство, а й мільйони простих глядачів? А саме так і сталося — мільйони саме і повірили. Чому? Хтось із колег Бикова висловив проникливу думку: річ у тім, що фільм той був не так про війну, як про довіру між людьми, які стоять на краю смерті. А тоді, в середині сімдесятих, у радянському суспільстві, поміж усіх інших дефіцитів, чи не найбільшим був дефіцит довіри. І через те той фільм виявився для публіки рятівною віддушиною, та й тепер таким залишається, бо останнім часом довіри між людьми знову небезпечно поменшало.
Звісно, легко заднім числом підвести будь-яку теорію під будь-яке кіно. Набагато важче — робити таке кіно. Професійний актор може зіграти хоч тисячу ролей, але зовсім не кожному вдається чесно зробити роль «від себе». Бо така роль може бути лише одна. Адже себе тиражувати неможливо. Не кожен і наважується. Бо, по-перше, треба кимось бути, щоб вийти на екран «від себе». А по-друге — це просто небезпечно: зіграти, скажімо, капітана Титаренка, командира «співаючої ескадрильї», потім страждати від того, що таке неможливо повторити — майже так само, як неможливо прожити інше життя. Тобто навіть найпопулярніший артист сто разів подумає, перш ніж на таке наважитись. Биков — наважився.
Той фільм кіношне начальство не зрозуміло ще до початку зйомок. Вимагали, щоб стрічка була кольоровою, бо це ж наша героїчна війна, і велика, і вітчизняна, тож її треба показати барвисто! Биков ледве добився чорно-білого варіанта, переконливого, як документальна воєнна кінохроніка. Згодом про це благополучно забули. Кілька років тому «В бій ідуть тільки «старики» старанно розфарбували! Для цього запросили навіть американських та індійських фахівців. І одна відома політична партія профінансувала цей проект і зробила «подарунок ветеранам» до чергового Дня Перемоги. Дочка покійного режисера, Мар’яна, звернулася до суду. Адже розфарбували знаменитий фільм — з піратської копії. Тобто ветеранам подарували крадене. А по-друге, це порушення авторського задуму й авторських прав. І ось 2011 року столичний Голосіївський суд визнав цей позов справедливим (у нас таки є нормальні суди, що б там хто не казав).
...А репліки з того фільму досі гуляють поміж публіки. Нині згадуються як особливо актуальні — «Війна минуща, а музика — вічна!» А ще — «Будем жить!» Кажуть, Леонід Федорович Биков любив повторювати саме цю фразу в найважчі свої дні, у хвилини зневіри та відчаю.