Підхід «діалогу» сприяє зануренню відвідувачів глибше в мистецтво, навчає сприймати й оцінювати прекрасне та дозволяє дізнатися про філософію тієї чи іншої роботи. Під час безплатної екскурсії відвідувач не лише оглядає експонати і слухає розповіді екскурсовода, а й спілкується з авторами робіт: відомими художниками та скульпторами, аматорами і навіть дітьми.

У галереї — з Оленою Славовою

Перша зала присвячена творчості її батька  — скульптора та художника Леонарда Славова. Багато його робіт представлені вперше, а скульптури радянської доби вже стали раритетами. Є стенд зі світлинами майстерні, в якій на всю країну виготовляли пам’ятники. Нині монументальне мистецтво не затребуване, майстрів уже немає, але донині монументальні скульптури можна побачити по всій Україні. Є вони і в Житомирі, приміром, у Ботанічному саду Поліського національного університету:

— Це — скульптура Леонарда Славова «Хмаринка», процес виготовлення якої — на фотографіях: як батько власноруч варив, а потім з білого бетону викладав цілу скульптуру, робив це вручну та без помічників, — розповідає пані Олена. — А ця фотографія — про зимові жарти скульпторів, коли випадало багато снігу і вони робили величезні снігові фігури. Також на старих світлинах збереглися краєвиди житомирського парку зі скульптурами.

— Ось ця дівчинка з намистом — це мій батько, коли йому було п’ять років, — вказує Олена Славова на інше старе фото. — Світлину зробив мій дідусь Стефан. Тоді фотографія тільки входила у моду, її ще домальовували — ретушували. Чому — дівчинка? Бо колись дітей до п’яти літ зображали однаково, незалежно від статі. Фото з 1936 року вціліло дивом, бо роботи мого дідуся не збереглися. Він теж був художником, і в Бердичеві під час окупації організував свою студію. Німці шанували мистецтво, студійців не забирали на роботи до Німеччини. Дідусь помер у 1945 році, репресії його не зачепили. А ще він був революціонером, перебував у банді Котовського, в Одесі познайомився з моєю бабусею Євдокією, став військовим і був переведений у Бердичів. До України емігрував із Болгарії, бо мріяв вчитися в Одеському художньому училищі, яке в царський період славилось гарними традиціями. До речі, його потім закінчили батько та я.

Зал порцелянових скульптур

— Тут роботи як мої, так і батькові, — розповідає Олена Славова. — Наприклад, за стилем Рафаеля «Божа мати з немовлям». Це проект пам’ятника до 1000-річчя хрещення Русі. Конкурс він виграв, але пам’ятник не поставили через політичні перипетії. Виставлені тут і різні моделі, про які ми детально розповідаємо. Адже процес виготовлення порцеляни цікавий: від макета до перенесення на велику форму. Нині на потік таких речей не роблять, лише фрагментарно і за сучасними підходами. Навіть нереально проводити майстер-класи для охочих, бо треба проводити випал при температурі 1200 градусів плюс ще випал глазурі. Тому всі порцелянові статуетки є раритетом.

— А погляньте, як дзеркала робили на початку ХХ століття! Дивишся в нього, й відчуваєш тодішню епоху і настрої. А це — раритетне піаніно з клеймом «Житомер». А ось моя робота з чашечкою кави. Коли я її писала, то розмірковувала, що люди мистецтва люблять музику і каву.

— Олено, а чи навчені сучасні люди сприймати та оцінювати мистецтво?

— Зовсім не навчені, бо для сприйняття треба готуватися. Коли йдеш у музей, треба вміти сприймати епоху, той напрям, який плануєте дивитися. Якщо проходиш повз пейзаж і думаєш про гарненьку травичку, то це ні про що. У сучасному світі мистецтво сприймають за принципом «подобається — не подобається» чи «схоже — несхоже». Насправді все набагато глибше, тож для грамотного розуміння мистецтва слід бути готовими. Якщо йдеться про математику, всі розуміють, що її треба вчитися. Отак і для розуміння мистецтва.

— Учитель повинен мати відповідну підготовку, бути фахівцем, горіти своєю справою та запалювати інтерес учнів, — переконана пані Олена. — Проте традиції нашої освіти такі, що «горять та хочуть» одиниці. А вчитися та цікавитись у нас є чим!

Скажімо, у Житомирському обласному краєзнавчому музеї є роботи «малих голландців», що затребувані в Європі. Малі голландці почали свою ходу з ХVІІ сторіччя, їхні роботи наповнені зашифрованими символами. Слід розуміти, що в давнину малювали не тому, що не було фотоапарата і щось хотілося залишити на згадку (хоча і це теж), але насамперед це — філософія, розмова з глядачем. Якщо глядач не розуміє, про що картина — ця картина мертва. Тільки тоді, коли починаються діалоги, робота оживає.

— Як почати розуміти живопис?

— Спочатку має прийти бажання розуміти мистецтво, далі — пошук матеріалу в Інтернеті, читання книжок, самоосвіта. Якщо зацікавило, то введіть у пошуку фрази: «як читати символи в мистецтві», «як читати пейзажі», «які підтексти та символи має епоха Відродження». В минулі епохи важливо було не просто намалювати картину, а й передати послання на відстані й у часі. Кожен художник неповторний, кожен має свій оригінальний, власний стиль. Багато хто думає, що художник копіює дійсність, а насправді він її створює.

— Усіх нас учили малювати, але не вчили популяризувати своє мистецтво. Багато художників роблять виставку, а потім нарікають, що на ній людей менше, ніж хотілося б. Але якщо художник про свою виставку не розповів, не провів екскурсію, то багато хто не розуміє, про що йдеться на полотнах. Ось моя робота, пов’язана з Житомиром, — «На Михайлівській». Вона виконана в стилі капріччо. Запитую екскурсантів: «Як ви впізнаєте, що це Житомир? Що це і де це?». І багато хто починає вгадувати, не всі одразу називають будинок підвищення кваліфікації викладачів. Мандруючи будь-де, завжди хочеться зійти з центральної вулиці в якісь завулки, де зберігається дух старого міста. І ось я хотіла піднятися неіснуючими сходами, постукати у двері, побачити старовинний ліхтар, яким освітлювали вулиці, коли ще не було електрики. Придивіться, і ви побачите на картині панянку з квітами і парасолькою, а поруч — джентльмена у циліндрі. Написаний фрагмент епохи для підкреслення нашого часу нанотехнологій. Але ця земля, повітря, будівлі зберігають інформацію, яка є порталом і підсилює відчуття, що місто має свою історію, яку варто цінувати, любити і про неї розповідати.

— Тому ми разом із партнерами Ольгою Швець та Сергієм Соловйовим заснували галерею «Браво-Арт» для живого спілкування з глядачем, і особливо — з молоддю.

На знімку: Олена Славова разом зі співзасновницею галереї художницею Ольгою Швець.

Фото автора.