10 січня у Женеві відбулися переговори американської та російської делегацій, 12 січня — дипломати й військові провели засідання Росія — НАТО, а вчора переговори з Росією тривали у Відні на рівні Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ).

Прикметно, що в центрі кожних переговорів була Україна. Адже найвагоміша причина, з якої колективний Захід, й передусім США, погодилися сісти за стіл переговорів з представниками Кремля, — це понад 100-тисячна армія, яку Росія зібрала вздовж кордонів з Україною. Протягом останніх місяців зарубіжні ЗМІ не раз публікували не лише знімки й відео російської техніки та військових поблизу наших кордонів, а й оприлюднювали ймовірні плани вторгнення. Загроза чергової «гарячої» війни в Європі змусила західних дипломатів прислухатися до пропозицій, які висунула Москва.

Однак для будь-кого, бодай трохи втаємниченого в міжнародне право, відразу було зрозуміло, що ці пропозиції неможливо виконати.

А саме, нагадаємо, Москва вимагала задокументованих гарантій того, що Україна та Грузія ніколи не стануть членами НАТО. Крім того, ті країни, які стали членами Альянсу після 1997 року, мали погодитися на обмеження у власній обороноздатності. Все, що пропонувала Росія натомість, — у разі виконання цих вимог не вважати НАТО своїм ворогом. І все. Про жодне зобов’язання бодай відвести війська від українських кордонів не йшлося. Вже не кажучи про деокупацію українських територій.

Можливо, негласно росіянам і могли щось таке пообіцяти в обмін на мир, але оформити це в письмовий документ просто неможливо, бо суперечить і статуту НАТО, і його принципу «відкритих дверей», і, зрештою, міжнародному праву, згідно з яким кожна країна має суверенне право визначати свою зовнішню політику. Простими словами: приєднуватися до тих альянсів, блоків та організацій, до яких вважає за потрібне, а не до тих, які визначать для неї сильніші сусіди.

Протягом усього тижня західні дипломати намагалися пояснити росіянам, що період Ялтинської конференції і холодної війни минув. Зони впливу якщо й існують, то здебільшого економічні, а не політичні. Війна нині йде за ринки, а не за країни. Проте, чи здатні це зрозуміти небожителі Кремля, які, судячи з усього, живуть часами Другої світової війни, не ясно.

Тож, підсумовуючи, можна сказати, що західні дипломати, серед яких генсек НАТО Єнс Столтенберг, голова американської делегації на переговорах і заступниця держсекретаря США Венді Шерман, чинний голова ОБСЄ, міністр закордонних справ Польщі Збігнєв Рау протягом цього тижня не раз заявили, що принцип «відкритих дверей» НАТО не зробить вибірковим, що про Україну треба говорити з Україною, що НАТО захищатиме своїх членів та союзників і не сприйматиме ультиматумів. Єдине, що вони погодилися обговорювати й далі, — обмеження використання ракет у Європі.

Що такий результат переговорів означає для України? Передусім те, що наші західні союзники готові нас підтримати в протистоянні з Росією і запровадити ще жорсткіші санкції стосовно Кремля у разі повномасштабного наступу. Однак наскільки потужною виявиться ця підтримка і чи вистачить санкцій для того, аби вгамувати кремлівські апетити? Очевидно, що обстоювати свій суверенітет нам доведеться самим, і треба вже сьогодні бути до цього готовими.