Яка зупинка, така й їзда. І то — на міжнародному автошляху М-13 (Кропивницький — Кишинів).

Логіка, за якою організовані пасажирські перевезення сільського населення в переважній більшості наших громад, є диким відхиленням не те що від комунікативних тенденцій в сучасному світі (максимально швидко і максимально далеко за мінімум часу), а й від самих правил гуманного соціального менеджменту.

Сільські маршрути ніколи не збагатять перевізника!

Простіше й коротко кажучи, якщо село розташоване поряд із містом, то ще півбіди — йому перепадають крихти зручностей від міського внутрішнього трафіку, люди можуть навіть тричі на день сісти в маршрутку і доїхати, куди їм треба в Кропивницькому, Олександрії... і, (диво-дивне, щастя незвідане!) — тричі ж повернутися цим самим автобусом протягом дня додому. А якщо до міста десятки кілометрів, а дорога погана, то комерційного зиску від співпраці з жителями такого села (і це при теперішніх можливостях техніки) приватний перевізник найімовірніше не матиме. Навіть місцева влада, спробувавши залучити одного-другого власника бусиків на офіційних засадах, урешті-решт махне рукою і відгородиться від проблеми поясненнями на кшталт: ми їм організували постійний автобус, а вони його не заповнюють; або ж — у багатьох є машини, якось доїдуть до базару... аптеки, магазину, лікарні, контори; або ж — у нашому бюджеті грошей на власний автобус немає. І всі ці аргументи будуть раціональними. Доки не зміниться логіка, підхід до справи і усвідомлення того факту, що...

«Пасажирські перевезення на селі ніколи не будуть прибутковими, ніколи не виправдають пального, амортизації настільки, щоб ще й дати хороший заробіток перевізнику, — каже Алла Поліщук, староста Малої Тимошівки Новоукраїнського району, яка в місцевому самоврядуванні працює 12 років. — Новоселівка, село нашої громади, є крайнім на автомобільному шляху від райцентру, останнім населеним пунктом області на цьому кутку.

Тридцять років працював маршрут від цього села до Новоукраїнки. Кілька спроб відновити рейси (після того, як державний автобусний парк зупинився) були невдалими. Возити їх нікому, бо всі в такому віці, коли вже тебе возять, а не ти когось. Та й машини далеко не у всіх є. А людям їздити треба. І розв’язувати цю проблему може тільки держава чи місцевий бюджет дотаціями для перевізників, отим відшкодуванням за порожні крісла в автобусі й за пільговиків, що його отримують деякі підприємства в містах.

Немає в людей стільки власних автомобілів!

«Дивіться, скільки сіл залишаються осторонь, — підтримує колегу староста з Малої Помічної Тетяна Омельчук. — Новоселівка, Мала Тимошівка, Мала Помічна, Піддубне, Висоцьке, Ковалівка... Ми намагалися домовитися з приватниками. Поїздять, роздивляться, що це за робота, коли в місто везеш десять осіб, а назад привозиш п’ятьох... Та й відмовляються. Але нам потрібен цей автобус, у людей немає стільки власних автомобілів, щоб всюди бувати в справах — і в Рівне до нотаріуса потрапити, і в Новоукраїнці скупитися (щоб згадати смак магазинного хліба) чи відвідати стоматолога. Нам хоча б один рейс на тиждень у райцентр. Про обласний (центр) ми вже й не мріємо — доїхати б до електрички, а там уже легше».

«Я щойно повернулася з Кропивницького, — розповідає жителька Комишуватого Тетяна Кобець. — Діставалася електричкою з Новоукраїнки, а на залізничний вокзал підкинув сусід. І так ми їздимо вже років десять, мабуть.

У будинку, де я живу з 1979 року, — двадцять квартир, і лише в чотирьох родин є автомобілі. Решта просять підвезти. Сільська рада пробувала організувати постійний рейс у Новоукраїнку, але довго водій не протримався.

Це нині до нас хороша дорога з райцентру, а раніше була — вибоїна на вибоїні. Ми дуже вдячні тим односельцям, котрі виручають. Але якщо потрібно їхати негайно і ти заздалегідь не подбав про компанію попутників, щоб розділити витрати порівну, то таке таксі буде коштувати гривень 500. І це на нашу більш як скромну пенсію!..

Кіровоградська область.

Фото Івана КОРЗУНА.