Саме такою є нинішня війна росії проти нашої держави. Як нам далі жити після того, як на нашу землю зазирнула рашистська потвора?
Легендарний фламандський борець за визволення Фландрії від іспанського поневолення Уленшпігель, зібравши попіл серця свого батька Клааса, страченого на вогнищі, в ладанку, поклявся мститися. Його вигук "Попіл Клааса стукає в моє серце" став наріжним кредо для всіх тих, хто бореться за честь і волю своєї батьківщини, всіх тих, хто прагне справедливо покарати непрошених зайд-поневолювачів, ґвалтівників, патологічних вбивць, катів-бузувірів.
Повномасштабна війна рф проти України за своїми мотивами, причинами і способами її ведення, як на мене, взагалі безпрецедентна в історії Європи (та й за її межами). Ще не було такого, щоб приводом для війни передусім стала світоглядна несумісність агресора з тими життєвими принципами, які сповідує і буде сповідувати об'єкт агресії -- тобто ми, Україна.
Як історик-міжнародник стверджую, що всі війни в Європі, і 30-річна, і 100-літня, і Перша та Другова світові, у своїй основі мали за мету перерозподіл певних територій, боротьбу за захоплення сировинних регіонів. Як приклад -- яблуком розбрату між Німеччиною та Францією тривалий час був Рурський вугільний басейн, або Ельзас і Лотарингія, або чеські Судети, або вихід до моря в контексті історичного протистояння між росією та Швецією на півночі континенту. Всі ці військові баталії спонукались таким чинником, як конкурентна боротьба між різними державними потугами, розміщеними в одній геополітичній площині.
Чи існував мотив конкурентного протистояння, що примусило б рф розпочати збройну агресію всупереч усім міжнародним угодам, усім Женевським конвенціям з приводу того, як поводитись із військовополоненими та цивільним населенням в ході бойових дій?
Так, існував. Але менш за все торкався приземлених, матеріальних категорій, як-от: прихопити силоміць території сусіда, перекроїти кордони на свою користь, заграбастати собі важливий сировинний чи промисловий регіон. Це все теж існувало і існує в божевільних планах москви, але головна мотивація пролягла у світоглядницькій сфері -- сфері моральних, правових, духовних, якщо хочете, навіть етичних цінностей.
Які ж у них базові цінності? Сповідування політики тоталітаризму, садомозахістське обожнювання внутрішнього пригноблення, шанування філософії рабства і покори, приреченість у своєму розвитку орієнтуватися не на реальне майбутнє, а міфологічно вигадане минуле, на непереборне бажання приживити ці "картинки минулого" у своїх сусідів, тобто нав'язати так званий "русский мир" і з так званими "духовними скрєпами".
Наші цінності теж відомі. Їх було проголошено ще в Декларації про Державний суверенітет, в Акті про Незалежність України, в нашій Конституції. Наші цінності мають глибоку кореневу систему, вони проросли і переплелись з відомими європейськими догмами, тільки неухильне дотримання котрих може зробити життя будь-якого суспільства безпечним, заможним, стабільним. В основі такої моделі державоустрою і правил поведінки лежить ідея суспільного договору між інститутами влади і демосом, базовою станиною цієї конструкції є принцип верховенства права, дотримання фундаментальних прав і свобод будь-якого члена громади незалежно від його соціального статусу, ефективно діюча, конкурентна модель економіки, наявність зрілого громадянського суспільства, яке реально спроможне підправляти в разі потреби помилки органів влади, дотримання норм міжнародного права у своїй зовнішньополітичній діяльності і т.д. і т.п.
Хіба мордор міг витримати, щоб його сусід дозволив собі такий вибір, який кардинально протилежний його державницько-ідеологічним підвалинам, і найголовніше -- такий вибір ніс пряму загрозу мордорському обивателю, який, можливо, міг іноді задуматись: а може, справді там правда, там шлях до світла, а не в нашому затхлому совковому казематі?
Як нам тепер, після Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Маріуполя, сотні інших українських сіл, містечок, мегаполісів, жити далі? Після того, як в них зазирнула рашистська потвора і дихнула своїм смертельно-смердючим подихом? Я не буду моралізувати. Кожен має відповісти на це питання сам. Але я знаю, що в переважній більшості української громади "попіл Бучі" буде завжди стукати в наші серця.
Як жити далі? На мій погляд, відповідь така -- в ім'я невинно вбитих жінок і дітей, закатованих цивільних громадян України, в ім'я наших доблесних воїнів, які віддали своє життя за честь, гідність і свободу України, ми повинні жити так після Перемоги, щоб відбудована Україна стала світлим пам'ятником усім тим, хто не пережив і пережив це лихоліття і зробив Перемогу над ворогом неминучою. А ще -- добиватися від міжнародної спільноти справедливого покарання убивць і тих, хто спрямував рашистську орду в нашу державу.
Борис ГУМЕНЮК,
доктор історичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол України.
Фото Віктора СКРИПНИКА.
