Сподіваюся, ви про мене не забули. Я котик Черчиль, чистокровний британець. Раніше пишався лише своїм прізвищем та тезкою, політиком світового рівня. Тепер пишаюся, що нас, бойових британців уже більше. До нас приєднався справжній друг українського народу Борис Джонсон. Вдячний йому за британську підтримку від усіх щирих українців!

Ви же в курсі, що живу на цьому світові вже понад сім місяців, третій з них – у стані війни. В якійсь момент моїй хазяйці Лєні набридло постійно бігати до сховища і вона для себе прийняла досить несподіване та дивне рішення. З’їхати на дачу. Нічого, що дача за 25 кілометрів від місця, де ми жили, та вибухи там лунають з такою ж точністю, як і в місті? І ще з більшою гучністю.

Але, хто чує мої поради та непокоєння? Тільки не Лєна. Навіть колись дізнався під час її розмови з подругою: «А що Черчиль? Залишу у звичній йому обстановці, дам достатньо їжі, буду відвідувати раз на 3-4 дні». Нє, ну ти нормальна?

Мене, твого любимого котика, який став тобі антидепресантом під час тих страшних нальотів та твоїх забігів до сховища, лишити самого? Навіть на кілька днів? Я не погодився.

А тут ще «всі зірки зійшлися». В місті не стало води. Чув, що на дачі дають постійно. Мені на що та вода? П’ю собі потрохи, вистачає, митися то мені не потрібно. Я й сам собі чистюля. То в цих жінок паніка, – як помитися, як попрати, як жити взагалі без води. Беріть приклад з мене. І взагалі,  слід менше бруднитися. До того ж чув, що поруч річка. Забулися, як виходили на Буг, намилювалися та милися. Так, ще трохи холодно. Втім, майже літо на дворі. Загартуйтеся! Хоч чомусь навчитеся під час тої клятої війни.

Тож, коли Лєна все порішала з таксистом, зібрала речі, накупила мені їжі, взяла мої іграшки та навіть (пардон, за пікантну дрібницю – наповнювач з персональним санвузлом), я стрибнув до переноски та поїхав з нею на дачу. Ну, насправді, як там вона без мене? Непристосована до дачно-сільсько-польових умов виживання. Я, щоправда, також ще той був боєць. Ховався перші три дні під ковдрами, лякався кожного звуку та шарудіння. Але мені все можна пробачити. Я ж хлопчик, що зріс в урбаністиці і тепер відправлений в якусь глушину.

Себе виправдовую повністю. Тим більше, що дуже скоро я освоївся в тих умовах. Спочатку хазяйка виносила мене на руках подихати свіжим повітрям. Подихав. Сподобалося. Навіть почав розрізняти південний вітер від північного, носик завжди був за вітром. Згодом вона начепила мені якийсь зашморг на шиї та почала вигулювати по дачі, ніби я якась придуркувата чіхуахуа. Постійно їй дивуюся. Глянь на мене і на чіхую цю. Я ж розумний. Невже ти гадаєш, що я не зрозумію, де гуляти, а де дім, тепло, хазяйка та їжа?

Так, зрозумів не одразу. Але зараз я вважаю себе господарем дачі. Вона там якісь квіточки висаджує, а я всілякі корисні для себе бур’янчики поїдаю, комашок та мух ловлю, на сонечку гріюся. Благодать, а не життя!

Щоправда, почув одну її розмову з якимось дивним лікарем. Той сказав, – пора різати. Я не знаю, про що там вони казали. Сподіваюсь, то мене обходить. Але трошки напружився. Хоча, хіба то біда? Аби ті кляті рашисти мені нічого не відрізали та й самі скоріше вже прибралися з нашої землі. Мене все влаштовує на дачі. Окрім цих страшенних вибухів, які чи не щодня доносяться з-за річки. Всім тисну лапки, ваш, тепер вже дачний котик Черчиль.

Фото автора.