Діду Тодосю майже 90. Це за паспортом, а по факту йде 91-й. Народився він на Водохреще, 19 січня 1932 року, а записали в сільраді 19 серпня, на Преображення Господнє. Тож так на Спаса і відзначає він свої уродини. Дід Тодось – великий патріот України. Це у нього генетичне, як характер, і зріст за 180, і постава, це від прадідів, що козакували у Чечельнику, звідки й знаменитий земляк полковник Дмитро Чечель, який керував обороною Батурина від московитської армії Меншикова. Скільки себе пам’ятає, не любив совєтів, які його великій родині приліпили образливий ярлик «куркулі». «А які ми куркулі? – любить поговорити з онуками дід. – У мого батька Макара було усього 12 гектарів землі, коні, воли, корови, свині. Був реманент, сараї для збіжжя. У нас був один найманий робітник, ходив біля скоту. А у полі, де сіяли жито, пшеницю, кавуни, ними торгували на ярмарках за Каташином, працювала уся велика сім’я».
Коли совєти почали зганяти люд у колгоспи, Макар навідріз відмовився вступати в комуну і віддавати майно. Старші сини, усі троє, загинули в Яссо-Кишинівській операції, умовили таки батька «поділитися» надбаним з комбєдом, аби хоч хату, що стояла через майдан від церкви, не забрали, бо багатьом муляла очі розмірами й ошатністю. В пику босоті, Макар з дружиною Ганною ні світ ні зоря вивели з двору найкращу корову і повели у сусіднє село, де й прив’язали її на вулиці біля чийогось двору. Комсомольцям сказали: «Втекла з пасовища». Чи знав Макар господаря того двору чи вибрав його наймання – не відомо. Квітка прижилася у нових людей і стала для них годувальницею на два роки, розповідає Тодось. А коли хмари над родиною розвіялися, новий власник корови повернув її Макару – до його смерті дві сім’ї, можна сказати, родичалися. Літ Тодосевому батькові убавив арешт його рідного брата, який через роки повернувся з ГУЛАГу у рідну хату, сусідню з Макаровою, був під наглядом НКВС, а потім знову зник, і вже безслідно.
У німецьку окупацію Тодось, якому тоді виповнилося дев’ять, став опорою для матері й молодшої сестри Марії. Пас корову, носив з криниці воду, порався на городі. У їхній просторій хаті, вікна якої виходили на церкву і клуб, де окупанти облаштували штаб, оселилися німецькі офіцери. Вони приносили продукти, і мати Тодося Ганна, відома на все село кухарка, готувала їм їсти. «Ні яєць, ні молока вони у нас не відбирали, інколи купували. Бувало й таке, що давали матері консерви, для нас, дітей, – розповідає дід. – Ніколи на нас не кричали і зброєю перед очима не розмахували. На Різдво ми з хлопчаками ходили у німецький штаб колядувати. Офіцер виносив на гостину м’ятні цукерки і трохи печива. Я постійно вештався біля штабу, спускався у погреби, де німці зберігали в піску моркву. Велика, червона, вона так і просилася до рота. Та охоронець жодного разу не сказав: «Візьми». Тож коли німці позичили у матері єдину в нашому господарстві цеберку, я пішов її і забрав. Мову не знав, тож на мигав показав: «Віддавайте». Німців щось розсмішило, вони геготіли, але відро таки віддали».
Дід пригадує, що за роки окупації в селі не було жодного випадку розстрілу мирних чи катувань. Хоч сусіднє село, де партизани вбили кількох фашистів, спалили повністю. Не було й чути про наругу над жінками й дітьми, як це роблять сьогодні рашисти. Тодось з ранку до вечора дивиться свою плазму або ж слухає приймач – боїться пропустити новини з фронту. «Страшне що роблять росіяни, вони страшніші за німецьких фашистів, ой страшніші, вони покидьки, горіти їм у пеклі», – авторитетно заявляє дід.
Коли Друга світова покотилася на захід і німці поспіхом відступали, в хату завітали чи то румуни, чи то італійці. Просили харчів, а силою не відбирали. За селом ще гримотіло, а в небі кружляли літаки – скидали зброю і провізію для своїх частин частин, що відступали. Коли бій стих, Тодось прожогом побіг за село, де виднілися німецькі парашути. Якось обрізав стропила і притягнув додому величезний шмат червоного шовку. З тої тканини Ганна пошила синові сорочку, хотіла змайструвати й собі кофтину під коралі й намисто зі слонової кістки, що залишилося від куркульського життя, та не встигла. Повернулися совєти і забрали шматки парашута. Навіщо їм здалися обрізки, для Тодося залишається таємницею й до сьогодні.
Свої історії, які дід розповідає онукам і правнукам, хоч ті ще й малі, уважно слухає й Муха, прилаштувавшись на дідових колінах.
Мушаня, Мушенька – ще цуценя. З’явилася вона у дворі Тодося, якого люблять усі коти і собаки, менш як рік тому. Перед цим його улюбленець Барсік вискочив на дорогу і потрапив під колеса машини. Дідові про смерть пса рідні не сказали, мовляв, побіг десь і бігає. Може, ось-ось повернеться. Тодось так засумував за чотирилапим, що три дні нічого не їв. «Не хочу!» – впирався на умовляння онучки, а в самого сльози на очах. Родичі вирішили рятувати діда і почали шукати нове цуценя. Сусід Володя підібрав маленьку замазуру на заправці, де працював. Худа, голодна, запилюжена рукавичка, яка після купання, виявилася рідкісного персикового кольору, дідові не сподобалася. «Ти не Барсік», – тільки й сказав він. А онуці запропонував повернути вертляву муху туди, звідки її взяли: «Бо як проживе у нас днів чотири, то вже стане рідна, а мені вона не подобається, не красива якась чи то біла, чи пісочна».
Дід не помилився, за тиждень Мушаня завоювала серця і діда, і кота Мурчика, і всієї рідні, близької й далекої. У перший же день маленький колобок викотився до воріт і схопив зятя, що прийшов провідати Тодося, за штанину та трохи не покусав чоловіка. Тепер уже ні сусіди, ні листоноша не могли відкрити хвіртку так, щоб дід не почув. Підрісши, Мушаня відчула в собі силу, і коли цієї весни на город заїхав трактор, цуценя вибігло наперед і зупинило небаченого звіра. Тракторист Олег відчинив двері, став на колесо і почав гукати дідові: «Заберіть цю злюку, а то вона й покусати може!».
А дід тішиться – з характером собака. «Це вона так мене захищає, – гукає у відповідь трактористові. – Мушаня – це моє ЗСУ». Дідове ЗСУ не підпускає до свого господаря ні їжачка, який живе під розлогим деревовидним піоном, ні лелек, що влаштували гніздо неподалік на стовпі і щоранку на Тодосевому городі вибирають черв'яків – відганяє їх гучним гавкотом. Дід стримує Мушаню: «Не можна, це наші!». Найчастіше «красуня моя» воює з півнем-забіякою. Він живе у дворі років три й інколи нападає не тільки на незнайомців, а й на того, хто годує десяток курей і його, горлопана. Відгороджуючи півня, якого сусідська дівчинка Ангеліна чомусь називає Іваном, від діда, Мушаня влаштовує цілу виставу – спочатку переключає увагу забіяки на себе гавкотом, а потім відводить півня подалі, бігаючи навколо нього та виманюючи подалі у садок.
Тодось у літах, але хоче бути корисним іншим. І хоч важко вже, а навесні та восени садить якесь дерево, хоч у садку чого тільки немає. При цьому каже, як казала моя бабуся: «Буде живому». А ще, так би мовити, волонтерить. З 2014 року. Тоді для армії селом збирали харчі, передавав бійцям картоплю й різну консервацію. Спеціально для українських військових десятками літрів варить сливове варення, розливає у великі банки, які онука Марися поштою відправляє у різні бригади ЗСУ, де зараз її друзі.
Отак і живуть на краю полтавського села, під самим лісом, дід Тодось і його вертлява Муха в очікуванні Перемоги і гостей, які приїздять на дідів борщ то з Києва, то з Донбасу, то з Рима.
