Значна кількість українських біженців, котрі мешкали в комуні у приватних оселях, уже отримали постійне житло і роз'їхалися по регіону, а ті, хто ще очікує його, сфотографувалися на згадку.
Комуна Мюленбек із чотирма підрайонами в землі Бранденбург і центром у Потсдамі - майже непомітна точка на мапі Німеччини. У цьому тихому, мальовничому, схожому на курорт містечку за 7 кілометрів від Берліна мешкає майже 16 тисяч осіб.
Крім чудової природи з лісами та озерами, тут немає визначних місць, куди за враженнями приїжджають туристи. Але все-таки воно володіє неоціненним скарбом. У цьому переконалися українські біженці від війни, чимало з яких прихистили у приватних оселях мешканці Мюленбека.
Автор цього інтерв’ю - кореспондентка «Голосу України» Наталія ПИСАНСЬКА - від самого початку російської агресії опікувалася біженцями з України. Цілком випадково для перших прибулих їй вдалося знайти місця для поселення у Мюленбеку. Коли їхня кількість почала збільшуватися, то звернулася до координаційного центру, створеного тут для допомоги біженцям.
Так Наталія Писанська стала куратором, перекладачем, інформатором, перевізником людей від столичного центрального залізничного вокзалу до місць поселення, а про «жилетку», в яку прибулі плакали після нелегкої дороги, годі й казати.
Не зменшується клопотів і нині, коли біженців починають заселяти в комунальні квартири, їхніх дітей слід віддавати до шкіл і садочків, заповнювати необхідні формуляри, супроводжувати людей до лікарів чи лікарень, а також безкінечно пояснювати, що й до чого у їхньому тутешньому житті та ще багато іншого.
Бургомістр комуни Мюленбек Філіппо Смальдіно.
- Пане Смальдіно, ви приділяєте багато часу проблемам українських біженців. Що вас спонукає до цього?
- Ви знаєте, що міграційна політика Німеччини спрямована на допомогу таким постраждалим. Але я, мабуть, розумію їхні проблеми, як ніхто інший. Адже маю міграційне коріння: моя колишня батьківщина - Італія, а одружений з турчанкою. Та й наша громада мультикультурна: тут мешкають люди різних національностей. Для мене у цьому світі існує лише життя. І якщо у ньому будь-хто падає, то я маю подати руку допомоги. Так ми вчинили 2015 року, коли тут були сирійські, афганські біженці. Ми їм допомагали, і це тоді теж було цілком зрозуміло. До речі, ми набули колосального досвіду для роботи з нинішніми біженцями.
- Яку кількість українських біженців прихистила ваша комуна, і як вдається розв’язувати нові проблеми?
- Здебільшого це жінки з дітьми - загалом 200 осіб. А також невелика кількість чоловіків. У 2015 році я створив структури, діяльність яких спрямована на задоволення потреб прибулих, що дало змогу нині функціонувати вже без певних надзвичайних зусиль. Для мене, власне, було важливо організувати роботу головного відомства, яке офіційно управляє усіма процесами.
Ми запровадили посаду офіційного представника - координатора, який від імені уряду переймається проблемами лише українських біженців. Адже робота з біженцями, за якими закріплені п’ять чи вісім чиновників, не така ефективна, як тоді, коли за це відповідає одна особа, наділена повноваженнями. Принаймні є у кого і з кого запитати! Наш координатор отримав свободу дій, оскільки ми дали йому змогу об’єднати волонтерську та офіційну роботу. У нього - надзвичайні повноваження. Зазначу, що загалом такі кроки в управлінні мерією водночас і непрості, і зовсім нетипові…
- Тобто облаштування біженців - це частина роботи управлінського апарату вашої комуни?
- Проблеми біженців хоч і не повсякчасно обговорюються, але ця тема постійно присутня. Як бургомістр, не маю змоги бути всюди та водночас. Але я упевнений, що люди, котрі займаються біженцями, роблять це добре й від щирого серця. Зі свого боку стежу, щоб вони були на виду, щоб до них завжди мали змогу звернутися усі, хто потребує допомоги.
- Наскільки проблематичним було розселення такої кількості прибулих, зважаючи, що це жінки, до того ж здебільшого вони мають неповнолітніх дітей?
- Надання житла для прибулих - чи не найскладніша проблема завжди. Але цього разу з українськими біженцями, точніше, з біженками та їхніми дітьми, прийняття і поселення було набагато простіше, ніж минулої міграційної кризи. Буду відвертим: простіше, ніж тоді, коли прибували люди з іншим віросповіданням. Оскільки у нас до таких усе-таки існує упереджене ставлення. Принаймні мені потрібна була чимала витримка, щоб переконати благодійників взяти участь у цьому процесі. А люди зі Східної Європи все-таки ближчі нам за ментальністю. Тому і в громадян комуни була більша готовність допомагати.
Красномовний факт: усіх українських прибулих німецькі родини прихистили у власних будинках й одразу взялися їм допомагати з облаштуванням - не лише в оселях, а й у суспільстві. Ми негайно створили коло благодійників, які перейняли на себе клопоти. А також центр з відповідними повноваженнями для управління цією роботою і правом приймати рішення. Ми надали працівникам центру повноваження для організації інтеграційних і мовних курсів, запросили лікарів, до яких біженці мають змогу звернутися у разі потреби, консультантів із питань, які неодмінно виникають в іншій країні - щодо страхування, надання першої медичної допомоги, дитячих садків і шкіл тощо. Ми запропонували прибулим приміщення для зустрічей, на яких вони могли б регулярно інформувати також і одне одного.
- Вам довелося вмовляти членів комуни, щоб вони прихистили біженців?
- Звісно, що це було непросто, але ні, людей не довелося вмовляти взяти прибулих. Якщо, приміром, про прийняття вдома сирійців чи афганців загалом не йшлося, то з українськими біженцями таких проблем не було. Ми звернулися до громади з проханням допомогти надати притулок цим людям, і вони його надали. Власне, ми, як громада, попросили наших громадян про допомогу, й вони допомогли.
Здебільшого їхні житлові умови давали змогу надати дуже комфортне або якомога комфортніше місце мешкання. Також і з дітьми не було проблем, бо господарі були готові прийняти таких гостей. Тому надання не тільки помешкання, а й іграшок, часто комп’ютерів чи іншого приладдя - не стало проблемою. Як і проведення дозвілля з родинами: вони організовували екскурсії, різноманітні вилазки на природу. А також супровід прибулих до лікарів чи у різноманітні відомства.
- У благодійників добрі серця, але вони надали житло біженцям тимчасово. А тимчасово затягнулося. Доводиться пристосовуватися, що нелегко для обох сторін, тож і без конфліктів не минає. Як розв’язуються такі проблеми?
- І це було очікувано! Минув час після гострих відчуттів співчуття і захвату, багато хто не в змозі впоратися ні з проблемами, ні із ситуацією, і це знову-таки з обох боків. Тому ми одразу спланували роботу так, що коли щось не складається, то біженців переселяємо в інше житло. Принаймні на вулиці ще ніхто не залишився.
Так само і з умовами, в які ми селимо прибулих. Наш координатор з волонтерами ретельно й детально перевіряє умови мешкання, перш ніж надати таке житло. А також цікавляться особами, які його пропонують. Ніде правди подіти, різне трапляється, але дякувати Богу, не у нас. Принаймні, якби щось сталося із прибулими у нас, то для мене приватно це було б катастрофою. І не тільки приватно: мав би відповідати перед законом...
- Я знаю, що німецькі родини не лише надали біженцям місце у своїх будинках, а й утримують їх власним коштом. Чи влада в якийсь спосіб компенсує благодійникам фінансові витрати?
- Так, компенсує витрати за комунальні послуги. Ми також звернулися по допомогу до жителів та закликали їх робити фінансові пожертви. І люди їх зробили: зібрано 15 тисяч євро, які ми спрямували на допомогу тим, хто мав гостру потребу. За 10 років, що я на посаді бургомістра, це найбільша сума, отримана від приватних осіб. Але річ не тільки в грошах: чимало людей надають перевагу адресній допомозі: купують одяг, який роздають у безплатному для біженців «магазині», велосипеди, ролери, візочки для малюків та ще багато чого іншого. Приміром, також пенсіонери - колишні викладачі мови нині працюють добровільно й безплатно на тримісячних курсах німецької для біженців. А в яку суму можна оцінити заповнення усіляких паперів, формулярів, супровід на консультації до лікарів, дитячих садочків та ще силу-силенну інших справ? Такі вчинки не оціниш грішми! Та й хіба не цінніше за гроші безпека, людське тепло і співчуття? І це та особливість, яка відзначає громаду Мюленбека…
- Оскільки притулок надавався тимчасовий, то нині йдеться про надання біженцям соціальних квартир. Чи маєте ви їх достатньо для такої кількості людей?
- Це непросто - надати соціальні квартири, яких бракує і для власних громадян, приїжджим. І ми їх надаємо, хоч, звісно, не так швидко, як хотілося б. Для цього слід попередньо домовлятися з місцевими політиками, щоб вони дали нам добро розпоряджатися коштами громади. Але хоч і поволі, це все-таки вдається.
Розмовляла Наталія ПИСАНСЬКА.
Берлін.
Фото автора.
