«Не їхала, а летіла жахливою дорогою на старенькому автомобілі на всіх можливих для нього швидкостях, пробила колесо, відірвала глушника, абияк його прив’язала дротом до фаркопу… І все ж доїхала…» — такі моменти непоодинокі в її благодійній діяльності. А саме того дня, про який розповідь, вона дуже поспішала (як і майже щодня) — везла розвантажувальні жилети для військових, які вже от-от мали від’їжджати на передову. І, незважаючи на всі невдачі в дорозі, вона все ж встигла…

Одночасно в цієї молодої жінки поєдналися, здавалося б, несумісні риси. По життю вона не зовсім оптимістка. А все ж, як виявилося, рішуча та смілива. Така, що знайде вихід із будь-якого життєвого випробування. Яких на її вік — всього 26! — випало вже чимало.

Від «Бандера-смузі» для ворога до допомоги сотням ВПО

Тут, в олександрівському «тилу», Юля розпочала свою боротьбу з окупантами однією з перших. Почалося все з «Бандера-смузі» — жінка разом з активними односельчанами взялася готувати особливі «подарунки» для небажаних гостей. Та вже 27 лютого, коли «коктейлів» виготовили достатньо, зрозуміли: треба діяти далі, адже зібраного і закупленого пального залишилось ще чимало. Маючи водійські права та хоч і стареньку, проте ще надійну автівку, Юля взялась збирати по селищу та навколишніх селах гуманітарну допомогу для військових на передову, для їхніх родин, а також для переселенців, які тільки починали тікати від війни в спокійніші місця, такі як Олександрівська громада.

Жителі дуже активно ділилися найнеобхіднішим, проте не всі охочі мали змогу доставити все те до пунктів збору. Тому Юлія Волинець разом із працівницею місцевого краєзнавчого музею Людмилою Зубенко, обладнавши причіп до своїх «жигулів», їздили вулицями населених пунктів, збирали матраци, консервацію, картоплю та інші об’ємні вантажі. Привозили спочатку все у волонтерські пункти — в центр надання соціальних послуг, потім у Будинок культури, а згодом — і у військову частину.

До дівчат із часом приєднались і місцеві водії автобусів. Одне слово, працювали, як мурахи. До деяких сіл і по кілька разів повертались — не могли за один раз забрати все зібране.

Друзі дістануть будь-що

Дізнавшись про проблеми з медикаментами, волонтерка змогла привезти в Олександрівку ліки від захворювань щитовидної залози, які через війну стали дефіцитними. Їх купили за власні кошти і надіслали друзі з Дніпра. Сьогодні Юлія може забезпечувати цими ліками безплатно майже тридцять осіб протягом кількох місяців. Та не можна сказати, що ліки завжди дістаються так легко. «Необхідні медикаменти доводиться іноді «виклянчувати» і у волонтерів з інших великих міст, у яких є більші можливості», — розповіла жінка.

Згодом олександрівська волонтерка почала привозити з обласного центру дитяче харчування, памперси, засоби гігієни для дітей і жінок. Забивала повністю багажник та вільні сидіння свого автомобіля всім необхідним у Кропивницькому і везла в рідне селище. Поступово, залучивши всі свої можливі знайомства та друзів із соціальних мереж, Юлі вдалося налагодити повноцінну волонтерську роботу і створити власний благодійний пункт. З часом вона стала однією з «Нескорених» (громадська організація ветеранів АТО/ООС Олександрівщини), об’єднавши навколо себе власну жіночу команду. До неї ввійшли активні й віддані безкорисливій роботі мешканки селища Людмила Зубенко, Антоніна Штим, Олена Локотош та Анастасія Філоненко.

У маленьке приміщення, яким поділився місцевий підприємець Олександр Савеленко, Юлія зі своїми дівчатами почали привозити допомогу з-за кордону та з інших великих міст України. Більшість усього — зовсім нове, а одяг — навіть із магазинними етикетками. Крім того, відчутну допомогу надають і місцеві жителі. Збирали все необхідне для внутрішньо переміщених осіб. Окремо — для військових, в основному ліки. А коли місця в приміщенні стало зовсім мало, переїхали в нове просторіше, яке надала селищна рада.

«Раніше наш пункт працював щодня, інколи й без вихідних. Нині, коли почалися роботи на городах, тричі на тиждень — у вівторок, четвер та неділю», — розповіла волонтерка.

Активно співпрацюють із волонтерами з флористичної студії «Амур» та Міжнародним фондом допомоги «Янгол життя». Ці організації доставляють у Кропивницький гуманітарну допомогу з-за кордону, а потім направляють ЗСУ та біженцям з «передової». А також діляться з «дрібнішими» волонтерами.

Не розраховуючи на когось

Олександрівські благодійниці самі завантажують та розвантажують автомобілі, власноруч сортують одяг та всі інші речі, які є в благодійному пункті. Ведуть облік родин, які потребують допомоги. З початку війни до них звернулося понад п’ятсот сімей-переселенців. Волонтерки фіксують у журналах всі потреби внутрішньо переміщених осіб. За дечим із необхідного ставлять у чергу. Мають дівчата й умовний реєстр людей, які потребують певних ліків та особливих засобів гігієни.

Є у волонтерок і надійні помічники, які безоплатно своїм транспортом допомагають привозити необхідні речі, адже до їхнього маленького авто поміщається вже не все. Іноді, на-
приклад, доводиться везти навіть холодильник чи дитячі візки…

«Дякувати Богу, є у нашій громаді хороші люди. Причіп нам надав Ігор Рибалко. А Юрій Хлівіцький, Валерій Бойко, Сергій Атамась, Віталій Шпак — безвідмовні водії, які ще й не хочуть за такі послуги брати кошти. Навіть із урахуванням того, що будь-яка дорога обходиться нині дуже дорого. На вмовляння можуть назвати символічну ціну. А в Кропивницький гуманітарні вантажі доставляють здалеку. І за одну таку привезену вантажівку їм доводиться віддавати до тридцяти тисяч гривень. Тож ми допомагаємо їм коштами, — розповіла Юлія. — З фінансами ж сьогодні дуже складно. Уже всі свої збереження витратили. Просимо відвідувачів волонтерського пункту хоч по 10 гривень туди вкинути, хто скільки може…»

В усьому — чіткість і порядок

Її телефон протягом дня не замовкає ні на хвилину — постійно лунають дзвінки чи сигнали про повідомлення. Часу в Юлі мало, але вона звітує чи не за кожну використану копійку та віддану комусь річ (хоче, щоб люди і благодійні організації їй довіряли і знали, що особистої вигоди з цієї роботи не має ніякої), хоч підготовка фотозвітів та ведення сторінки у Фейсбуці теж займає чимало часу. У Фейсбуці також публікує оголошення про пошук необхідних речей.

Здається, для Юлі та її помічниць уже немає нічого неможливого. Чого тільки вже не вдавалось їм відшукати за час війни — крім посуду, одягу, засобів гігієни, продуктів, ліків, знаходили й газові балони, мультиварки, пральні машини, холодильники, ліжка. А нещодавно, завдяки фінансовій допомозі небайдужих людей (їх завжди відмічає на своїй сторінці у фотозвітах), придбали дриль, бензопилу, зварювальний апарат. «Болгарку» дівчина принесла свою, з дому. Все це поїхало на поміч нашим військовим на передову.

Тож жарти про те, що волонтери і літак можуть знайти, якщо виникне потреба, зовсім не жарти. Просто Юлю ще про це не просили…

Фото автора.

Замість післямови

Нещодавно від однієї з внутрішньо переміщених родин волонтерський центр отримав солодкий сюрприз зі словами подяки — торт. Така приємна дрібниця, але саме це й додає енергії та сил далі діяти.