Зі шкільної парти хлопець захопився рок-музикою. Став брати уроки гри на барабанах у місцевого музиканта Олександра Головіна. А після школи вступив до Кіровоградського музичного училища на відділення оркестрових духових та ударних інструментів, клас ударних інструментів.

Коли є заняття до душі, то не існує меж для його вдосконалення. Тож В’ячеслав продовжив навчання у Дніпропетровській консерваторії. У 2016 році отримав диплом. На сході країни вже точилася війна, і хлопець прийняв рішення: він має бути в числі військових. Уклав трирічний контракт і став військовослужбовцем Національної гвардії. Але й там грав у військовому оркестрі, хоча водночас здобув і багато військових навичок. Можна сказати, паралельно з музичним отримав і міцний чоловічий гарт.

У 2019-му, коли закінчилась дія першого контракту, уклав наступний — уже з ЗСУ. Там став одним із музикантів військового оркестру оперативного командування «Схід».
У мирний час військовий оркестр із багатим репертуаром брав участь у численних концертах, популяризуючи і військових, і музичну культуру. Та почалася повномасштабна війна...

«Перші кілька днів були дуже непрості, — згадує сьогодні музикант-військовий. — Практично всі хлопці виїхали на позиції, а на охорону частини поставили нас — військовий оркестр. Сказали: «Хлопці, в будь-якому разі протримайтеся тут кілька діб, поки не прийдуть мобілізовані».

Своїй мамі, яка зателефонувала 24 лютого о п’ятій ранку і прокричала в трубку: «Що там у вас? Танки йдуть?», він відповів: «Як ідуть, так і горітимуть...». А у ворога і справді все пішло не за планом. Тож оркестр повернувся до виконання своїх безпосередніх функцій. Зокрема, брав участь у благодійному концерті, що проходив у Дніпровській підземці, коли там також виступали гурти «Скрябін», «От вінта», Петро Чорний.

У своєму аранжуванні виконали пісню «Байрактар», відео з якою показав американський канал CNN. Не обійшлося і без найпопулярнішої нині «Ой, у лузі червона калина...».
Регулярно концертна група оркестру у складі семи осіб виїздить углиб фронту.

«Здебільшого спочатку нас сприймають трохи неоднозначно, — розповів В’ячеслав. — Мовляв, не до музики зараз. Ми бачимо, які хлопці приходять після бою... Але терапія музикою, піснею робить своє. Коли відіграємо програму, нас уже готові, як то кажуть, на руках носити.

А після концертів на передовій — повернення в частину і... виконання ще однієї місії. Тяжкої і гнітючої... Прощання з Героями. Двічі на тиждень, а бувало — і щодня, без вихідних, воєнні музиканти віддають останні почесті загиблим військовим. «Хоча роблю це вже впродовж п’яти років, та щоразу серце крається, — каже музикант. — Наче часточку себе залишаєш із тим загиблим воїном і забираєш із собою часточку горя і розпачу його рідних і близьких».

За кілька років такої служби чоловік опанував нюанси ще й психологічної підтримки. Це дає можливість «лікувати» не лише музикою, а й словом тих хлопців, хто «на межі». А от сам він та його друзі рятуються, каже, гумором. Це теж неабияка антистресова терапія.

А ще великою підтримкою є дружина, яка, до речі, теж музикант, батьки, сестра, рідні та друзі.

Війна змінила світ В’ячеслава Курлюка, як і мільйонів українців. 

Один із його музичних кумирів — вокаліст фолк-метал-гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк — сьогодні теж зі зброєю в руках захищає Україну. Інший музикант — Сашко Положинський — написав пісню «Земля».

Рядки з неї: «Набрехав мамі, а як їй правду казати, Про те, як раптом мужніють зовсім юні солдати?» — це про всіх, хто замість мирних мрій має нині єдине бажання — перемогти ворога, вигнати його з рідної землі. А тоді буде і музика, і пісня, і — «Пишатиметься народ своїми синами, все буде добре, Перемога за нами!».

Кіровоградська область.

Фото надано автором.