Ці історії – про славетних десантників з Дніпропетровщини.
Здавалося, що завмер час
Початок повномасштабного вторгнення ворога боєць 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Ігор зустрів в одному з найгарячіших місць Донеччині. Згадує, що з першого дня окупанти почали штурмувати позиції бригади танками та бойовими машинами. Накривало наші підрозділи і щільним вогнем артилерії. Росіян було незрівнянно більше, але десантники прийняли бій.
У службі зв'язків із громадськістю бригади зазначають, що наші бійці підпустили ворога до себе досить близько, а потім відкрили вогонь з протитанкового озброєння.
"З декількох точок по ворожій піхоті запрацювали "Васильки", наші "кабанчики" косили окупантів, які намагалися врятуватися втечею. Коли перша спроба прориву була відбита, здавалося, що є час перепочити. Але не для нас, не для розвідників – разом з групою почали просуватися вперед, щоб зрозуміти, що надалі чекати від противника", – розповів Ігор.
У хлопця було відчуття, що час завмер: тихо, непомітно, пересуваючись від ворожих позицій на відстані не більш як п'ятисот метрів, розвідники спостерігали, рахували та передавали дані. Повертатися розвідувальній групі довелося вже під обстрілами. Ворог почав наступальні дії, які знову закінчилися фіаско для російської армії.
Наші бійці навіть не можуть пригадати, скільки спроб штурму було у ворога у тому населеному пункті. Але завдяки сміливості розвідників, завдяки вчасно надісланій інформації та завчасно обраним позиціям підрозділ бригади завдав велике ураження ворожим силам.
"Навіть не можна назвати точну кількість втрат вбивць. Адже після першої півсотні "пакетів" та десятка спаленої техніки вже якось не рахувалось", – каже ще досить молодий воїн.
Взагалі часу для розмов у нього обмаль. Каже: переможемо і потім поговоримо, а спогадів вистачить на цілу книжку.
"Бо поруч зі мною, в окопах, на спостережниках, були справжні герої. Вони билися, мов леви, на межі надлюдських можливостей, злагоджено, завзято, безстрашно били ненависних окупантів, вистояли там, де, здавалося, це не можливо", – розповідає Ігор про побратимів.
Та додає, що з десантом інакше й не буває. Вони не тільки завжди перші – вони непереможні.
"Усі як один – піхота, зв'язківці, розвідники, артилеристи, сапери, медики – наближаємо перемогу. Під нашим натиском ворог біжить, відмовляється йти в бій. Вони пощезнуть з української землі, це тільки питання часу", – впевнений захисник.
Після перемоги Ігор планує продовжувати службу у ЗСУ, стати офіцером та передати свій бойовий досвід наступним поколінням захисників.
Побратим з жіночим обличчям
Служити в Збройних Силах України Катерина мріяла з дитинства. І хоча склалося по-іншому – сподівань не полишала, і в минулому році нарешті підписала контракт на службу у досить специфічному підрозділі 25-ї Січеславської бригади.
"Повномасштабне вторгнення окупантів застало мене в одному з навчальних центрів. Одразу потрапила до епіцентру подій. Але відчуття страху, як не дивно, тільки додало ще більше впевненості, ще більше бажання битися з ворогами. Ми ж українці – сильна нація! Жодна ракета чи гармата не здатна вбити в нас волелюбність та жагу жити у своїй незалежній країні", – згадує десантниця.
Дівчина неймовірно пишається своїми побратимами, розповідає про них з теплом: "Вони сміливі та завзяті, безжально знищують ворогів на позиціях, а коли повертаються у розташування, то стають зовсім іншими: уважними, турботливими, веселими. Ми реально як одна родина. Тут мене навчили багатьох військових "примудрощів" – для них я перш за все бойовий побратим".
А Катериною пишаються чоловік та двоє дітей. Вони всіляко підтримують її та з нетерпінням чекають повернення додому. І тому захисниця впевнена, що родина – це, мабуть, головний мотиватор, ресурс, який надихає бути сильними та попри усі труднощі наближати перемогу.
Дніпро.
Фото служби зв'язків з громадськістю 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.
