Василь Тарасенко і його унікальний сад — гордість господаря.
Не завжди можна розраховувати навіть на скупу розповідь про особисту чи громадську доброчинність. Найбільше мовчунів — у селах, де кожна публічна подяка, зокрема й через засоби масової інформації, сприймається чомусь як незаслужений комплімент і надмірна персональна увага. Чи то, може, безкінечні українські вибори з нарцистичним (аж до розладу психіки) самовихвалянням кандидатів на крісла й портфелі так знецінили цей «жанр»?
Про п'ять банок на голодний день
Насправді, така передмова швидше жарт, аніж серйозне нарікання на незаперечні чесноти простих українців, у яких і Бог, і правда органічно співіснують у душі з усіма набутими, вихованими школою та батьками правилами життя. І навіть заслуги церкви і батюшки тут немає, бо значна частина порядних сільських людей хреститься й молиться по-своєму, на уявні ікони та вівтарі — у полі, у хаті та в окопі. От і в Красносілці Олександрівської територіальної громади Кропивницького району живуть люди, які добре знають потреби наших воїнів на передовій, чим можуть допомагають ЗСУ, але вважають, що такі добрі справи люблять тишу. Приміром, фермер Василь Тарасенко понад рік тому допомагав Красносілці, коли буревій зірвав дах на школі, й усі небайдужі вийшли на толоку, щоб своїм коштом (не чекаючи офіційних оціночних актів щодо завданих негодою збитків) і своїми силами збудувати нове перекриття і врятувати заклад.
Місцевий староста Сергій Капкан, якому вдалося об'єднати на цю справу людей, нині у війську, але Красносілка не пропаде…
«На початку війни ми всі активізувалися максимально. Несли й везли — передавали на фронт усе, що могли. Доходило до того, що бабця (конкретна людина з конкретним прізвищем) клала в торбу усі п'ять банок тушонки, що їх тримала для себе на голодний день, і передавала «хлопчикам», — зауважує Василь Тарасенко. — Сьогодні цього немає. І, мабуть, добре, бо будь-яка допомога має бути впорядкованою, організованою. Зрештою, хтось має відповідати за якість того, що привозиться в їдальню фронтового підрозділу. Ми ж хочемо, щоб наші воїни були ситими, здоровими і готовими до складних завдань. Розлади шлунку ж цьому не сприяють?!»
Заробити, щоб сплатити податки
«У мене є трохи землі, ставок, садок, — продовжує Тарасенко. — Я точно знаю, що крупа в мене на зиму своя буде. І риби впіймаю до столу. Проте щось вторгувати за вирощене на базарі нині майже нереально. Попит знизився разів у десять (йдеться, зрозуміло, про сільські та селищні базари — не про Бессарабський чи Житній ринки в Києві. — Авт.). Тож у мене тепер таке завдання — заробити, щоб заплатити державі податки, і мати можливість підтримати армію — донатами, продукцією. А думати про прибутки сьогодні — не час. Переможемо — потім думатимемо».
До «Садів перемоги» приєднуються городи та ставки фермерів і селян
І садок, і ставок Тарасенка додають і далі додаватимуть калорії та вітаміни до солдатського столу. І коропи та карасі з його плеса свіжими доїжджають до їдалень на передовій, мають свій корисний маршрут і овочі та фрукти. Нині ці посилки йдуть не так часто, як у перші дні війни, але йдуть. Утім, таку підтримку, і так само без зайвого розголосу, забезпечує більшість фермерів Олександрівщини. Централізовано, через ОТГ, паралельно вирішується питання поселення і допомоги українцям, які перебираються в тил з лінії фронту та окупованих територій. Так, у колишній школі Красносілки мешкає 15 таких осіб, ще частина проживає у вільних будинках. Селяни допомагають приїжджим не тільки поселитися, а й організувати побут, знайти роботу.
Робочі руки потрібні скрізь
«Мені на ставку, наприклад, інколи потрібні помічники — тягнути той же невід, тож пропоную охочим заробити. Комусь дрова на зиму порубати, город перекопати — безробітні беруться за роботу, а лопаті й сокирі вони знають застосунок, — Василь Тарасенко «на пальцях» пояснює, як облаштований сільський «ринок праці». — Громада тим часом міркує над тим, як забезпечити шкільні класи, де живуть люди, дровами. Грубки там є... А про волонтерство нині багато говорити не варто. Це наш обов'язок, а не якийсь подвиг».
Допомога армії — справа буденна, але… необхідна
Власне, допомога армії в Україні стала справою буденною, не пафосною. Бо це, зрештою, допомога самим собі. Нині в селах, коли військові приїздять додому на короткі відвідини, люди, не роблячи з того історії про велику пожертву (бо й справді на восьмому місяці повномасштабної війни, коли армійці вже стільки заплатили життям і кров'ю за свободу для всієї нації, це виглядало б дивно), просто несуть до машини, що мають — мед, вершки, пиріжки, цигарки…
Навіть купуючи автомобілі та дрони, як це колективно роблять у тій само Олександрійській ОТГ, не думають, що на тому можна поставити крапку — мовляв, далі нехай волонтерить хтось інший, а ми своє зробили. Всі розуміють — останню крапку на війні поставить український воїн, давши під зад останньому рашисту десь на кордоні з Ростовською областю (або в Керчі) й повернувши на місце табличку з написом «Нічого тут шастати — пензлюй у свій рашастан!»
Фото Івана КОРЗУНА.
