В обласному літературному музеї створено меморіальну кімнату. Музейники влаштували літературно-мистецьку зустріч «Борис Тен — видатний перекладач античної літератури».
Нині гарна нагода віддати шану Миколі Хомичевському, який залишив яскравий і неповторний слід не лише в історії нашого міста, а й у європейській культурі та літературі.
Світ знає його під псевдонімом Борис Тен (давньогрецька назва Дніпра за описами історика Геродота), були й інші літературні псевдо (наприклад, Тодось Вернигора).
Він був людиною непересічною і неосяжною за талантом: поет і перекладач, композитор і музикант, музиколог і хормейстер, філолог і знавець європейських мов, класичних і сучасних, знавець українського фольклору.
Прожив довге і багате на переживання нелегке життя. Пережив свою дружину і свого єдиного сина. І до кінця життя його не покидало бажання творити, змагатися з корифеями світової літератури, використовуючи багатства рідної мови.
Вершина його перекладацьких звершень — це переклад «Іліади» та «Одіссеї» Гомера. 15693 віршовані рядки давньою мертвою мовою «Іліади» та 12110 — «Одіссеї». У квітні 1947-го Борис Тен одержав лист від Максима Рильського про перемовини з керівництвом Спілки письменників щодо перекладу спадщини Гомера. Через 16 років «Одіссея» постала в українському дзеркалі, а ще через 15 літ — «Іліада». Лише за столом з Гомером — 31 рік, власне — півжиття.
Усе життя Бориса Тена пов’язане з музикою і театром. Його музичною половинкою була Нара Леонтіївна, професійна співачка, викладачка вокалу. Микола Васильович працював з видатним музикознавцем Дмитром Ревуцьким над перекладами текстів пісень європейських композиторів. Ця робота переросла у переклади лібрето оперної класики. Здобувши вищу музичну освіту у Московському музично-педагогічному інституті, Борис Тен перекладав для Київського, Львівського, Харківського театрів: лібрето опер «Авесалом і Етері» З. Паліашвілі, «Норма» В. Белліні, «Тангейзер» Р. Вагнера... І це була не просто перекладацька творчість, а віртуозна винахідливість майстра, щоб усе це зазвучало.
Упродовж багатьох років читав у Житомирі теорію музики в інституті іноземних мов, викладав у музичному і культпросвітньому училищах, вів факультативний курс музики і співу у педінституті. Був художнім керівником і учителем (разом із Нарою Леонтіївною) ансамблю «Льонок» на початку його діяльності, тривалий час очолював Житомирське обласне літературно-музичне об’єднання, хорове товариство, завідував літчастиною Житомирського муздрамтеатру. Написав «Посібник для керівника самодіяльного хору», який пережив два видання.
Із Волинської губернії походить рід Хомичевських. 9 грудня 1897 року у селі Дермань у родині священика народився Микола. Село було з багатою історією і культурою.
При Дерманському монастирі з давніх часів існувала духовна школа, з якою пов’язані імена Івана Федорова, Мелетія Смотрицького, Іова Княжицького. З Дерманя походила і материнська лінія — рід Іваницьких. Дід і прадід теж були служителями. Мати зросла в родині високої освіченості, мала музичні здібності. Вся материна сім’я захоплювалась хоровим і театральним мистецтвом. Захопило воно і підлітка Миколу.
Освіта Миколи Васильовича — парафіяльна школа в Кунині, училище в Дермані, де почав вивчати давні мови. Жартома казав, що «народився в атмосфері порівняльного мовознавства. Домашнє оточення і сільське середовище було українське, у школі я ґрунтовно вивчив російську, латинську та грецьку мови. Один з моїх дядьків емігрував до Франції, звідки повернувся вчителем французької і став моїм безпосереднім учителем. Другий дядько не знайшов щастя в Америці і повернувся перед Першою світовою війною з сім’єю, в якій основною мовою була англійська, і це теж моя безпосередня перекладацька школа. Викладач математики — німець, допоміг опанувати мову Шиллера і Гете. У сусідній з нашою хатою жила польська родина, сусіднє село було чеським. Так що цілий ряд мов я сприйняв з дитинства, так би мовити, у натуральному звучанні».
З 1918 року Микола — студент гуманітарного факультету Інституту народної освіти, щойно відкритого в Житомирі. Заробляє лекціями. У 1919-му у місті був створений І Волинський хор під керівництвом Михайла Гайдая, батька народної артистки СРСР Зої Гайдай. Микола Хомичевський зустрічає тут любов усього життя — Аполлінарію, не підозрюючи, що юна вокалістка є дружиною Гайдая.
Очолює автокефальну громаду в Житомирі, пише Статут, розбудовує мережу церковних парафій. За це його не допустили до захисту дипломної роботи у 1922 р. У 1923-му Миколу Васильовича висвятили на священика. Перший арешт, вирок — шість місяців умовно. Не злякався, вінчає, хрестить, сповідає. І захоплено займається справами українського культурного життя в Житомирі. Він — права рука Гайдая у хорі. А ще відвідує літературні гуртки, пише десятки ліричних творів. Для щойно створеного «Незалежного театру» у Житомирі Микола Хомичевський робить перший великий переклад з польської — п’єса «Йола» Єжи Жулавського.
З таким багажем у 1924 році вирушає до Києва, слідом за М. Гайдаєм. Щира чоловіча дружба пов’язує цих двох людей, і любов до Аполлінарії цьому не є перешкодою.
Хомичевський служить протодияконом у Соборі Святої Софії, контактує з провідними діячами автокефальної церкви у Києві, зближується з поетами М. Рильським, М. Зеровим. Оскільки тогочасна церква, крім релігійних проблем, прагнула розв’язати й проблеми культури, відродити дух нації, підняти освіту і мову, створити нову літературу і високе мистецтво, це спрямувало духовні пошуки Миколи Васильовича у певне русло.
Розпочинаються арешти. Київська газета «Пролетарська правда» пише про Хомичевського: «Оцей протоієрей з мистецькою вдачею надає театральних форм службі, інсценує введення Богородиці в храм та Різдво з зіркою на небі». Не скидаючи ряси, він сідає за студентську лаву, слухає курс «Теорія літературних форм» у Державній академії художніх наук. Переживає кілька арештів, допити змусили зректися своєї діяльності, це пом’якшило вирок — десять років заслання на Сході.
Найважливішою подією років заслання був приїзд Нари Леонтіївни, яка блискуче закінчила музично-драматичний інститут імені М. Лисенка, не спокусилась запропонованою роботою на московській сцені. Велике почуття повело її на Далекий Схід, шукати Хомичевського.
Євген Концевич писав: «Микола Васильович був з роду красивих чоловіків, статура в нього дихала чоловічою силою і впевненістю, голубі проникливі очі випромінювали спокій, рівновагу і мудрість...»
Хіба могла не потонути в таких очах Нара, коли Микола з’явився у Волинському хорі, яким керував її чоловік М. Гайдай? Лише через десять років вона зважилась на розлучення. 11 червня 1931-го розшукала засланця, домоглася дозволу на одруження. Влаштувалась на Далекосхідне радіо, вела музичні програми, сама співала оперні партії. У життя Хомичевського ввійшли поезія і любов.
У цей час він працює, як одержимий: стахановець, має посвідчення «Ударник Дальлага», делегат міжтабірних з’їздів. Табірна влада оцінила Хомичевського, дозволила вільно виходити і повертатися; це було дуже вчасно, адже народився син Василько, молодій сім’ї дозволили жити на приватній квартирі.
Завдання додаткове — створити табірний хор для травневого концерту 1933 р.; так врятувалось багато в’язнів. Однак сильно захворів син, потребував операції, і Нара від’їжджає.
Звільнився він достроково 1936 року. Але скоро настав 1937-й. Повернутися в Україну Борис Тен не міг, розуміючи, що почалося. Працює в Росії, в Калініні, де його ніхто не знав. Про поезію не думав, шукав заробітків. Він усі ці роки відірваний від сім’ї. Батько, сестра, брат, Аполлінарія — у Москві. Микола Васильович вступає до Центрального заочного музпедінституту. Йому вже за сорок, наполегливо і старанно вчиться.
У липні 1941-го був мобілізований і розпочав службу кореспондентом-зв’язківцем. У жовтні потрапив у полон. У кінці 1945 року Микола Васильович назавжди повернувся до Житомира. Завершилась його «одіссея».
Перша мирна посада — завліт театру. Потім вражаюче різноманітна трудова діяльність: викладає музику і співи в чотирьох закладах міста, керує художньою самодіяльністю у педінституті, інспектор облвідділу мистецтва, музичне училище ім. В. Косенка, видає «Порадник для керівників самодіяльного хору», викладає латинську мову в інституті іноземних мов, культосвітнє училище...
Головною літературною справою у повоєнні роки став художній переклад. Одна за одною виходять перекладні книги Тена, на сценах драматичних та оперних театрів йдуть вистави за його перекладами, в антологіях і збірниках — його інтерпретації багатьох визначних творів світової літератури. Микола Васильович вступає до Спілки письменників СРСР і очолює Житомирське обласне літературне об’єднання. Виходить з друку «Прометей закутий» Есхіла, дана висока оцінка фахівців, але ніхто не наважився навіть словом обмовитись про майстерного перекладача, який мав «заплямовану» таборами біографію. Починається замовчування імені Хомичевського.
Завершення досконалого перекладу «Одіссеї» дало підстави ввійти до кола кращих літераторів України. Це 1963 р. Десятки письменницьких організацій висувають Бориса Тена на Шевченківську премію. Та нагорода дісталась не йому. Микола Васильович з головою поринає у роботу, на черзі — «Іліада». Розуміє, що лише йому єдиному у всьому слов’янському світі долею дано здійснити переклад усього Гомера. Але упереджене ставлення весь час боляче б’є його.
1967-го широко відзначається його 70-ліття, і лише через рік вручена нагорода — Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР.
Заснована у 1972-му премія ім. М. Рильського, найвища в галузі художнього перекладу. Першим і найповажнішим претендентом, зрозуміло, був 75-літній Тен. Але нагородили знову іншого.
Пішла з життя дружина — 1 січня 1974 року. Після двох смертей у сім’ї Микола Васильович побоювався, що не встигне побачити видання перекладу «Іліади», який з 1972-го лежав у видавництві «Дніпро».
Увесь 1977 рік солідні видання друкували матеріали про Бориса Тена та його гомерівські переклади. Було ясно всім, Борис Тен — живий класик. Генеральний консул Польщі із делегацією прибув до Житомира (в обком КПУ без попередньої домовленості) і вручив Миколі Васильовичу знак «Заслужений працівник Культури Польської».
Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Єжи Жулавський зазвучали українською мовою. Іноземна, польська, нагорода випередила вітчизняну.
1978 року врешті вийшла в світ «Іліада». З багатьох країн летіли вітання Борису Тену з завершенням перекладацького подвигу. Україна відзначила його грамотою
Президії Верховної Ради «За заслуги в розвитку радянської літератури». Тена знову висунуто на премію імені М. Рильського.
19 березня 1979-го 81-літнього поета названо лауреатом. Визнання, якого Микола Васильович очікував понад двадцять років, врешті прийшло до нього. Він прожив іще п’ять років. Помер у березні 1983-го. Його могила на Смолянському кладовищі має статус пам’ятки історії національного значення.
Зразок почерку Бориса Тена.
Надія МАСЛОВА, провідна наукова співробітниця Житомирського обласного літературного музею.
