Режисер-постановник — Дмитро Богомазов.
Від початку це була неабияка інтрига для публіки. Адже п’єса — явно «не Богомазовська», тут нема на чому вибудовувати метафізику, як це любить Дмитро Михайлович, тут усе надто дидактично й доступно.
Мов інструкція до електрочайника. У Брехта наглядно, «на пальцях», показано механізм приходу гангстера до влади. Артуро Уї — це гітлер і подібні йому, аж до путлера включно. Ці паралелі надто очевидні й, здається, не обіцяють нам якогось відкриття чи тим більше одкровення, як ото лекція з політграмоти.
Отже, ще до прем’єри насторожувала закладена в п’єсі очевидність очевидного. І в першому акті вистави навіть здалося, що ця настороженість небезпідставна.
Те, що ми побачили на сцені, нагадувало чорно-білий комікс, де все спрощено до схематизму. Улюблена Дмитром Богомазовим «гра всередині гри» тут таки є, але на загальному тлі вона сприймається трохи зайвою, випадковою, хоч і красивою. Йдеться ось про що. Сценічна конструкція (художник Петро Богомазов) нагадує морський причал чи палубу корабля. І ось епізод: юний Догсборо бере до рук чудову модель кораблика й починає того червоного кораблика ледь розхитувати, немов на хвилях.
Палуба великого корабля при цьому залишається нерухомою, але людей на тій палубі кидає від борту до борту, як при штормі. Це придумано й зроблено дуже добре. Але в цілому перший акт залишає тебе розчарованим.
В антракті куриш і лаєшся з Брехтом. Він, бачте, вважав, що кар’єру Артуро Уї «можна було спинити». Ну, як ти такий розумний, то скажи, чому послідовники Уї спокушають людство знову й знову?
І ось у другому акті ми отримуємо від Дмитра Богомазова відповідь саме на це запитання. Коли в світі з’являється новий Уї, його просто не одразу впізнають, бо ця нечиста сила щоразу прикидається чимось іншим.
У ролі Уї — Віталій Ажнов (в іншому складі — Павло Шпегун). Уї-Ажнов (на знімку) зовні нічим не схожий на Гітлера чи Путлера. І водночас він, як психотип, пародійно «схожий» на багато кого іншого — на Смердякова й Іудушку Головльова, Онєгіна й Пєчоріна, на фонвізінського Митрофанушку, на гайдарівського Мальчиша-Плохіша й навіть на чеховського Костю Трєплєва. Він диявольськи багатоликий. А фантастична пластика Віталія Ажнова — це цілий балєт на льду в большом тєатрє.
Словом, Уї в цій виставі — це те, що ми звикли називати вєлікой русской культурой, те, що багатьох у світі й досі заворожує й спокушає. І це саме те, за чим цього разу ховається нечиста сила. Між іншим, чайки (чи не чеховські?) з’являються на авансцені ще до початку вистави — жирні, як горьківські пінгвіни.
Між іншим, у виставі Дмитра Богомазова є відповідь на запитання, чи справді можна було спинити кар’єру диктатора. Відповідь — у згаданому епізоді з корабликом у першому акті.
Саме тоді все можна було спинити. Але той епізод здався нам лише забавкою режисера.
А коли в другому акті вже захитався не кораблик, а цілий світ, стало пізно щось зупиняти. І почуваєш дивну вину за те, що в першому акті ти прогледів, недооцінив ту метафору.
