Вони ожили з малюнків народного художника України Едуарда Кирича. Його доробок — десятки творів, а анімаційний фільм «Енеїда» входить у сотню найкращих в історії українського кіно.

Анімація від латинського anima — «душа», означає «оживлення», «одухотворення». З одним із чарівників української анімації Едуардом Киричем я зустрілася на його новій виставці «Гей ви, козаченьки!..» в київській Художній галереї «Митець».

— Едуарде Іллічу, ваше життя і творчість присвячені Україні. Та народились ви в Омську...

— Я народився 1942 року, в евакуації. Мій батько був офіцером, авіаційний технік. В Омську довелось мені на світ з’явитися, хоча зачатий був у Харкові. А вже за рік батьки повернулись додому. Ми переїхали до Львова, саме коли спротив УПА розгорівся. Батька послали туди створювати колгоспи. Але він був чоловіком розумним і у сутички з людьми не вступав. За це виключили його із партії. Ми не мали що їсти, а сім’я була з 5 душ, тому батько пішов сторожем до пекарні працювати. А де пекарня, там і хліб. Тоді у Львові у дворі сусіди обмінювались між собою усім, що мали. Грошей не було. У місті неспокійно. Радянські чиновники і вищі військові чини охоронялись вартовими. А у нас у школі, нам було по 12 років, на задніх партах сиділи «зеки», яких ловили, щоб не тинялись вулицями, приводили до школи...

Усе моє життя — це Львів і Київ. А ще моя батьківщина — Остер Чернігівської області. Там моє козацьке коріння. Мої предки були не кріпаками, а вільними козаками. Артіль була, ловили рибу. А риба в Десні була... я сам рушниками колись ловив. Зайдеш отак у воду, рушник опустиш, а там риба. Без сіток. Вона просто косяками йшла. Як у Довженка в «Зачарованій Десні».

— А малювати як ви навчились?

— Я дуже хотів уміти малювати і пішов у гурток образотворчого мистецтва у Львові. Тоді ще не мав хисту, більше наслідував інших. Потім вступив до Київської художньої школи у клас живопису. У нас була ленінська тема. В якусь ленінську річницю один хлопець намалював «вождя», який стоїть і дивиться, як плавиться сталь. А я намалював смерть Леніна. Плачуть усі. Але 5 поставили мені, може, з остраху.

— Отже, шлях до козаків і «Енеїди» був непростим?

— Так, я після 18 років у Київській консерваторії навчався музики та співів три роки у народної артистки СРСР Зої Гайдай. Консерваторію не закінчив, бо не було мети. Знав, що на сцену не вийду. Хоча співаю арії з багатьох опер, та українська пісня, музика, народна мелодія з дитинства живуть у душі.

— До речі, як створювалася музика до мультфільмів?

— Я знайомий із багатьма найкращими українськими композиторами — Ігор Поклад, Володимир Губа, Борис Буєвський, Мирослав Скорик... Більшості із них я наспівував теми для роботи. До мого першого фільму «Чому у півника короткі штанці» музику писали за гуцульськими мотивами Жанна і Левко Колодуби. Я у цих людей навчився великої української культури.

— А «Енеїда»? Як ви прийшли до Котляревського?

— Я «Енеїду» пам’ятаю з 6 років. Потім вона з’явилась на уроках української літератури. Тоді я зрозумів, що Котляревський — неймовірна людина. Чому? Бо Гомер написав «Іліаду». А Вергілій, римський поет, за тими мотивами написав «Енеїду», придумавши латинську мову, культуру і літературу. Котляревський, взявши Вергілія, у свою чергу створив новітню українську літературу. Отака естафета від Гомера до нас прийшла. Котляревський всю Україну освітив, немає місця, де б не було його сутності. Тому я дуже радий, що нашу «Енеїду» вдалося створити до 1991 року, ще й з українським прапором і тризубом в одному з епізодів. Тих 7 серій ми робили понад 3 роки. Коли робота була закінчена, я отримав гонорар аж 47 тисяч. На той час усе знецінилось, за ці гроші в магазині хіба що 4 пляшки горілки можна було купити.

— Поговоримо про ваших козаків, відомих на весь світ. Навіть у Африці їх знають. Козаки у ваших фільмах і розумні, і кмітливі, і милі. Але чому не красені, а з такими червоними носами, дещо карикатурні?

— Мене всі питають, що це за бульби замість носів у них. Це алегорія. У нас у дитинстві у Львові були ялинкові іграшки «паяци». Це таке яйце, на якому малюються оченята, клеяться шароварчики і червоний ковпак. Тобто ляльковий театр. Але цей ляльковий театр може брати на себе такі функції, які в звичайному мистецтві неможливі. Цей театр проникає скрізь, здається наче придуркуватим, смішним, але насправді є глибшим, ніж більшість може збагнути. Глядач потребує цієї несерйозної серйозності. І мої козаки, неначе духи, я не хочу, щоб у них був антропоморфний, людиноподібний вигляд, бо тоді вони пропадуть. Це відволікатиме від тієї функції, яка на них покладена. Ці персонажі мають бути рухливими, вмить перевтілюватись, ставати іншими.

— Однією із особливостей персонажів з серії фільмів «Як козаки...» є шанобливе ставлення до інших культур.

— Мені дуже подобається, що Грай, Око і Тур зайшли на екран саме як козаки. Козак це ж суміш: і казах, і сармат, і половець, і русич, і скандинав. Ця суміш ще із Київської Русі пішла. Україна так розташована, що піддається різним впливам, різні крові намішані тут. Тому ми дуже налаштовані на сприйняття інших культур.

— Ваша робота емоційно виснажлива. Як ви не втрачаєте наснаги і сили?

— За мною стільки дідів моїх, стільки природи, стільки України. Я козацького роду, тому прізвище від слова Кирилович — Кирич. А ще тут поза мною, поза всіма культурними забобонами існує така сила, як натхнення. У нього немає ні меж, ні адреси. Його я шукаю в мистецтві. Мені потрібне і гидотне, паскудне натхнення, і прекрасне. Це полярні речі, вони як плюс і мінус. Без супротиву і конфлікту немає твору. Мною рухає мета. Мій образ — це слон, на якому сидить мавпа з вудкою в 4 метри, на якій висить банан. Слон хоче взяти банан і йде за ним. Оце принцип, коли ти чогось бажаєш, то й ідеш у тому напрямку.

— На виставці є календар, який ви створили для українських військових.

— Коли почалася війна, ми з дружиною евакуювались до Івано-Франківська. Волонтерили в пунктах переселенців у ліцеї. І там діти кажуть мені: «Дідусю, намалюйте, як козаки б’ють росіян». Я взяв крейду і почав на дошці козачків малювати. Так з’явилась ідея календаря. Накидав розкадровку по темах: «напад», «ховайся», потім «збирайся» і так далі. Там є козаки і в теробороні, і на літаках. Видала календар київська поліція за свій рахунок, і розходиться він безплатно. Нині від щирого серця надсилаємо військовим на фронт. Плануємо ще випустити альбом із кадрами з «Енеїди», вже, мабуть, за гроші.

Я б хотів намалювати фільм про сучасну російсько-українську війну, та анімація коштує більше, ніж художнє кіно, бо в неї надзвичайно багато вкладено праці.

А цією виставкою я прагнув показати, що Україна жива, ніколи нікому не піддасться. Ще з діда-прадіда це наша свята земля. Я вважаю, що вона давніша, ніж ми собі уявляємо. Наша історія ще від Трипілля йде. Усе це якимись часточками відкладається в нашій свідомості, а потім вистрілює отаким національним спротивом. Та для цього людина повинна залишати щось культурне у своїй душі.

Фото автора.