А покликання знайшла як продюсерка, акторка, авторка сценаріїв і поетичних текстів... Торік її наречений Сергій Семена (на знімку разом з Лізою), боєць тероборони, зник безвісти під час боїв на сході. Й Ліза працює нині за себе й за Сергія. Про це оповідає вона сама:
— Перед повномасштабним вторгненням я працювала на Одеському кінофестивалі, де модерувала «Зимовий кіноринок», запланований на 22—24 лютого. Третій день кіноринку, звісно, не відбувся.
У квітні я втратила основну роботу. Зупинився ще один проект. Більш як за тиждень до війни ми з братами Капрановими і режисеркою Тетяною Авраменко випустили виставу «Територія жінки», за п’єсою братів. Там я була продюсеркою проекту й зіграла головну роль. У лютому ми показали три вистави. Потім мали грати в середині березня... Все зупинилось в одну мить: ця вистава, підготовка до фестивалю Тараса Шевченка «Ше.fest», де я координувала Театральну сцену, новий проект у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса.
Зупинились проекти. Зупинилось життя. Я не знала, що робити. Сергій забрав мене до себе, й ми кілька днів, як чули сирену, спускалися разом із сусідами до шкільного підвалу. Там мій коханий освідчився мені...
Якось наткнулись на гурт людей, які колотили «бандерівські смузі». Це було найкраще, що ми могли тоді побачити. Ми з Сергієм одразу долучились, а далі ввійшли до добровольчого руху «Волонтери Оболоні», допомагали розвозити їжу малозабезпеченим людям. Потім Сергій став зварювати залізні їжаки, які й досі є на блокпостах, а я почала допомагати руху як прес-секретарка. Так минув місяць. 15 березня Сергій пішов до тероборони, куди потрапив з дванадцятого чи чотирнадцятого разу.
Наприкінці травня, коли рашистів прогнали від Києва, тероборонівцям сказали, що їх перекинуть на кордон з білоруссю. Їх повезли туди колоною, та в той же день повернули і переправили на Бахмутський напрямок. 20 червня зранку мені зателефонувала моя мама й повідомила, що Сергій загинув.
Захитався, потьмарився світ. Як у тумані пам’ятаю: дзвінки, описи, подробиці смерті. До мене приїхала Сергієва мама, щоб бути разом. Ми ходили з нею до церкви, плакали і молилися.
А якось пролунав дзвінок. Одна з дружин тих хлопців, які були з Сергієм, сказала: її чоловік у полоні і є ймовірність, що Сергій теж там... Ми писали заяви, листи, звернення. Поки що ні Червоний Хрест, ні рашисти не підтвердили, що Сергій Семена є там у списку. Та вогник надії не гасне. Ми чекаємо. Щодня, щоночі, щогодини.
Дзвінків нема, сповіщень нема, є лише тиша. І в цій тиші я дякую Всевишньому, що допоміг зберегти психіку. Що не позбавив мене бажання працювати. Моя робота, вважаю, також наближає Перемогу. Аби я не повернулася до праці, то був би мінус один. Москалі б зловтішались. Та я вистояла. Написала п’єсу про наше з Сергієм кохання, про Історію Двох. Режисер Євген Карнаух поставив за нею виставу «Край» у Дніпровському національному театрі.
Мабуть, така моя реакція на болісно-травматичну подію має доволі дивний вигляд. Але я для себе твердо вирішила, що маю зберігати пам’ять про Сергія, хоч би де він був і хоч би що з ним сталося. Маю продовжувати його справи. Тож відкрила виставку картин Сергія Семени. Намагаюсь розвивати його рок-гурт. Словом, роблю все, що в моїх силах. Тепер я відповідальна за нього і за популяризацію його творчості.
Стиснувши кулаки, зібравшись, долаю перепони і труднощі. Пригортаю у серці найголовнішу мрію і гаряче бажання — якнайшвидше вигнання з України орків і повернення коханого. Ми з Сергієм обов’язково відсвяткували б Перемогу. Як? Можливо, поїхали б у сині гори. Адже ніколи там з ним не були.
Записала Юлія ФОМІЧОВА.
Черкаси.
