Василь Вацик (справжнє ім’я ювіляра) з’явився на світ на Вінниччині в селі Конюшівка 23 квітня 1923 року. За словами матері, хлопчик народився «у чепчику», що, за народними віруваннями, свідчило про неабиякий розум малюка в майбутньому. Батько Сидір Йосипович, чех за походженням, змолоду працював на землі та опанував кравецьку справу, до останніх днів цінувався як гарний майстер. Волею долі Сидір Йосипович опинився в Конюшівці, де одружився на Катерині, дочці польського поміщика Горлінського.

Згодом Василь Вацик напише про своє коріння: «...Виріс і жив серед чехів, знаю їхню мову, звичаї, культуру... Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічку, хоча до п’ятого класу (ми жили тоді в українському селі) по-чеськи не вмів розмовляти».

1932 року сім’я переїхала в село Миколаївку Козятинського району; батько працював завідувачем складів колгоспу, мама — ланковою. У подружжя народилось шестеро дітей, у живих залишились лише Василь та Ілля.

Хлопці змалку привчалися до праці: дивилися за гусьми та коровою, були в’язальниками та коногонами. Василь дуже любив коней, був чудовим вершником. Ніхто не міг обігнати його, й це було не раз доведено і на нічних випасах, і в запальних сутичках між пастухами сусідніх сіл. Пізніше дитячі спогади ляжуть рядками в «Лебединій зграї».

Початкову освіту Василь Земляк здобув у Миколаївській неповно-середній школі, а з восьмого класу відвідував Йосипівську середню школу. Хист до літератури з’явився досить рано. Вже у 7—8-х класах Василь пише вірші, п’єси, оповідання, редагує шкільну газету.

У дитинстві зачитувався ночами при гасових лампах зі склом № 8 та № 11. Міг засидітися за книжкою до ранку. Ще одним вподобанням були літаки, які він конструював з бамбука, алюмінію, робив і повітряних зміїв. У 1940-му він вступив до Харківського авіаційного училища.

Війна застала 18-річного Земляка вдома. Вже восени 1941-го юнак згуртовує навколо себе друзів та актив із навколишніх сіл. До підпільної роботи долучались робітники, лікарі, полонені солдати і офіцери.

Підпільна група Земляка діяла на окупованій території Юзефо-Миколаївського цукрового заводу поблизу Самгородка. Невдовзі підпільники вирішили перейти до відкритої боротьби і почали шукати загін Пилипа Шуляка.

Зробити це було нелегко, бо партизани добре конспірувалися. Все ж невеликий загін Земляка натрапив на їхні сліди. На той час Василь придумав собі псевдонім — Земляк, щоб убезпечити родичів.

Як згадував голова з’єднання Пилип Шуляк, підпільна група Земляка приєдналась до них у травні 1942 року. В Ружинському, Козятинському, Погребицькому районах, де воювали партизани Пилипа Шуляка, ліси переважно невеликі, розділені відкритими степовими просторами. Такі переліски легко оточували німці. Тож партизани вдень перебували по селах, де розставляли пости та відпочивали, а вночі робили перехід, здійснювали заплановані операції і знову їхали на нове місце.

Із Шуляком було по кілька взводів, інші діяли в закріплених за ними районах самостійно. За взводом Земляка були переважно Козятинський, Володарський, Тетіївський, Погребищенський райони. Часом партизани мали коней, але не тримали їх постійно, бо складно переховувати та годувати. Тому коней після операції відпускали або віддавали людям. Василь був чи не найвищим кіннотником, на коня сідав тихо, як ніхто. У взводі також було чотири друкарські машинки: партизани друкували на них листівки.

Взвод Земляка знищив шість ешелонів недалеко від ставки Гітлера, під Вінницею. За спогадами дружини, Ольги Земляк-Чубар, улітку 1942-го Василя вперше було поранено в ногу, але він швидко став у стрій. Вдруге поранили в останні дні 1944 року, куля розбила кістку, рану вчасно не продезінфікували, і Василь потрапив до шпиталю. Доглядала його майбутня дружина. Молоде подружжя поїхало до батьків у Миколаївку — почалося мирне життя.

Зрештою родина переїздить до Житомира — Василь Земляк остаточно переходить у редакцію газети «Радянська Житомирщина», де пропрацює одинадцять років.

Робота журналіста була одночасно й початком омріяного шляху в літературу. Втім, він писав потайки і в короткі періоди партизанських перепочинків.

Про журналістський період життя Василя Земляка дізнаємося з досліджень письменника і журналіста «Радянської Житомирщини» Валентина Грабовського. Він наводить наказ тодішнього редактора газети Бориса Шаркова від 24 травня 1946 року: «З цього числа призначити Василя Сидоровича Вацика власкором по Ружинському кущу з місячним іспитовим строком». І вже 29 червня читаємо першу інформацію власкора — десять рядків у добірці «Технічним культурам — зразковий догляд».

Головний редактор журналу «Дніпро» Олександр Підсуха згадує, як Земляк терпляче працював над «Рідною стороною», що побачила світ у 1956 році. Автор погодився працювати над рукописом повісті, яку вже відхилило дві редакції. Переписував твір тричі…

Павло Загребельний згодом так опише друга: «Василь Земляк був талановитий в усьому: в літературній творчості, у ставленні до людей і до світу, у способі життя, у повсякденній поведінці, в розмові, в ході, в жестах, у найменших рухах. Слово «талановитий» не передає всього, що хотілося б сказати про Земляка, — він був ще й красивий у всьому: і чоловічою своєю статтю, і обличчям, мовби у візантійського Пантократора, і душею своєю, своєю делікатністю, яка перевищує все відоме нам, і дивовижною силою розуму, і невичерпною, безмежно яскравою уявою. Він жив, як стародавній грек чи римлянин, на вулиці, на майдані… міг півночі простояти перед Софійським собором, перед сивими руїнами, на одному з київських історичних горбів, покурював, з тихим захопленням казав: «Подивись-но, яка краса!»

За зовнішньою неквапливістю жесту і всієї своєї поведінки він приховував… таку високу пристрасть творення, що порівнятися з ним могли тільки деякі щасливці...»

У 1958-му родина Земляка переїжджає до Києва. Між «Рідною стороною» і «Зеленими млинами» проляже відстань у двадцять років. За цей час він напише повісті, романи, п’єсу, кіносценарії, низку оповідань. Його твори перекладуть болгарською, російською, чеською, польською мовами. Посмертно за романи «Лебедина зграя» та «Зелені млини» він буде удостоєний Шевченківської премії.

Піде Василь Земляк у розквіті свого таланту 17 березня 1977-го. Зозуля накувала йому лише 54 роки. На Байковому кладовищі читаємо заповіт письменника: «Нехай живі не зневажають мертвих — на шані тримається рід людський. Василь Земляк».

Фото з відкритих джерел.