Володар титулу «Великий українець» та кавалер Ордена честі приурочив книжку до свого 70-ліття.
Автор закоханий в Україну, в українців, у народну пісню, заглиблений в історію свого роду. Чимало поезій прийшли до нього через спогади про маму, дідуся і бабусю, про рідну хату, село і людей у ньому. У багатьох поезіях він дякує світлому дитинству, бо саме воно навчило бути добрим, чесним, безкорисливим.
Тематична тріада, на якій тримається цілісний світ поета Анатолія Каретного, — природа, афористичне осмислення життя і любов до жінки: матері та дружини. А психологічна основа творчості — любов до життя, відчуття його повноти, бажання жити і творити.
Витоки творчого захоплення поета беруть початок у сільській працьовитій сім’ї. Родом із села Крупського Кіровоградського (нині Карлівка Кропивницького) району на Кіровоградщині, він ніколи не забуває про село, де
«...Сугоклеї тихий плин,
Що колихає небо синє.
Там журавлів пронісся клин,
Там мати жде додому сина...»
І хоч сьогодні в посвяті композитору Борису Притулі поет каже: «Це сивий лірник зиму проводжає!/Це сивий вітер струни розрива./По небу місяць, як чаклун, кружляє/І в сиву вічність падають слова...» — проте бачить у ньому і себе самого.
Мистецької ерудиції, поєднання загальнолюдського, часового і вічного, майстерного і щирого Анатолій Каретний вчився свого часу в метрів поетичного слова, відомих українських поетів-земляків Володимира Базилевського і Валерія Гончаренка.
Останній писав про Анатолія Каретного: «В емоційних строфах він відвертий, але не брутальний, ніжний, але не сентиментальний. Іноді іронічний, але не злостивий. Не зриває голос до пафосного крику, а намагається говорити з читачем мовою чутливого серця, ніби запрошуючи його до своєрідного діалогу, іноді змішуючи форми вільного й білого віршів. І це своєрідне «схрещення» дає несподівані результати нового, поетичного бачення».
Таке поетичне бачення оцінили й земляки-композитори Борис Притула, Олександр Чеботар, Сергій Колчин, які поклали на музику слова про кохану і кохання, про рідне село і про час, який не повернути:
«...Заходьте в дім,
погрійтесь біля печі!
Ще пахне хлібом і не спить село.
Накину я весну свою на плечі,
Щоб білим цвітом
землю замело...»
Частина поезій, що ввійшли до збірки «Лірник», відзначені літературно-мистецькою премією імені Пантелеймона Куліша. Майстер деталей з його здатністю почути «слів серцебиття» згадує сільську хату з сірниками на припічку, зізнається читачам, що «в обіймах мами ми жили, як у раю», а до того — в своїй безмежній любові до місця свого народження. Анатолій Каретний наголошує — поет зобов’язаний писати про те, що його хвилює.
І хоч вагомий творчий ужинок Анатолія Каретного вражає, попри поважний вік він не стоїть на місці. Відтворюючи життя, як воно є, дякує долі, не змарнованій часом. А в Господа в тяжкі часи війни просить одного — «добра моїй країні».
Кіровоградська область.
Фото Анатолія САРЖЕВСЬКОГО.
