Берталон Товт — людина і пам’ятник.

Фото автора.

В експозиції художніх портретів «Відомі та цікаві особистості Закарпаття» є й світлина коминаря Берталона Товта, більш відомого як Берті-бачі.

Хоч би як там було, але комини-димоходи треба чистити. Особливо тепер, коли більшість господарів переходять з опалення домівок газом на дрова та інше тверде паливо. А нечищений димохід може спричинити пожежу. Отже, попит на сажотрусів лише зростатиме. В Ужгороді, до прикладу, аби навести лад у своєму комині, треба записуватися в чергу й довго чекати. Мало нині справжніх майстрів-коминарів. А дещиця тих, хто є, — завантажені неабияк.

За словами Берті-бачі, молоді люди не дуже полюбляють копирсатися у сажі та ходити у вічному бруді. «Добра робота та, коли ти ходиш у білих рукавичках, — жартує пан Берталон. — А наш робочий одяг чорний, як сажа!»

З цим чоловіком приємно поговорити. Жартує, сам по собі простий, але добирає влучні слова (хоча розмовляє вдома по-угорськи). Навіть тембр голосу у нього такий, що вже ледь не інтонація сама промовляє: ось-ось почуєш якусь смішну історію.

Про себе каже, що народився й жив до 24 років у селі Косиному Берегівського району. У 1974-му переїхав до Мукачева. Тесть Бейло Бейреш і за чеської влади, і за мадярської, і за радянської працював коминарем. «І мені сподобалося. Мабуть, насамперед ті історії та різні придибенції, про які розповідав тесть, — каже Берталон Берталонович. — вісім років працювали разом. За той час я цілком достойно пройшов курс молодого коминаря. І тієї науки вистачило на 41 рік уже моєї самостійної роботи».

Коли виповнилося 70 літ, поважний Берті-бачі вийшов на пенсію. «То було три роки тому, — продовжує майстер. — Уже не ті сили. Та й, як кажуть старі люди (набагато старіші, ніж я), після 70 уже ганьба працювати». Запитую про пам’ятник. Чи подобається, чи не почувається ніяково, коли проходить повз нього, чи, може, монумент надає сили?

Зітхнувши, відповідає, що не сприймає цей факт як щось надзвичайне. «Уже 12 років минуло, як у центрі Мукачева встановили пам’ятник, але у мене крила не виросли, — знову щира усмішка звеселяє обличчя Берталона. —

Якщо людям цікаво, то й мені приємно. Діти й онуки, мабуть, пишаються...»

Далі розказує, що монумент створив народний художник України Іван Бровді. Відлили у Львові. Він став своєрідним символом міста. «Сажотрус має щасливий і веселий вигляд, — майже як у житті. От ще б молоді літа повернути!.. — усмішка враз змінюється задумою. — Але того не буде. Тому треба жити так, як має жити дідусь».

Дід Берталон мешкає у власному будинку, має собаку й кішок. Дуже любить своїх двох онучок — Котіку й Кристінку. Дочка Моніка живе у його рідному селі Косиному. Син Берталон разом із батьком — у Мукачеві. Берталон Берталонович мав би радіти життю. Але на душі дуже сумно й тривожно через війну...

Ужгород.