Такий вигляд мав на початку ХХ століття перебудований з костелу православний храм у містечку Мельниця.

Село Мельниця, що на Ковельщині, вабить своїм минулим. Перша згадка про нього — 1245 року. Наприкінці XIV століття Великий князь литовський Свидригайло дарує село своєму стрільцю Зубу. Згодом власницею стає королева Бона, а потім — луцький староста Андрій Семашко...

Ще до Першої світової війни Мельниця (наголос традиційно ставлять на «и») мало статус містечка. Згідно з переписом 1897 року в містечку проживало 2588 осіб, з них 1599 — євреїв.
Наприкінці ХІХ століття в Мельниці діяли православна церква, два єврейські молитовні будинки, православна та католицька каплиці, поштова станція, аптека, школа, безліч магазинчиків і корчем, притулок, три постоялі будинки, гостиний двір, щотижневий базар, водяний і вітряний млини. П’ять разів на рік проводилися великі ярмарки: на Вербну неділю, 9 травня, 
24 червня, 8 листопада і 6 грудня.

Всіх вражав своєю величчю перебудований з костелу в 1876-1881 роках у стилі ампір семикупольний православний храм. У 1916-му він, як і все містечко, був зруйнований німецькою артилерією, у 1923 році святиню повернули римо-католикам. Відбудовував костел святого Йосипа в 1929-му граф Станіслав Чарнецький. Після цього він знову набрав свого первісного барокового вигляду. В костел повернулася з ковельського костелу святої Анни і чудодійна ікона Мельницької Божої Матері, яка притягувала до себе багато прочан. У 1946 році, під час переселення в Польщу, місцеві католики вивезли святиню в Хелм, де нині вона зберігається в костелі Христа Відкупителя. Маленькі копії святині і нині можна побачити в багатьох домівках селян.

Така руїна костелу святого Йосипа залишилася у спадок від радянських часів.

Трагічним для Мельниці стало 23 серпня 1942 року. Цього дня нацисти позбавили життя 1200 мешканців-євреїв. Пригадаймо: Мельниця була переважно єврейським містечком. Старе єврейське кладовище огороджене, але не доглянуте. Потребує більшої уваги і місце розстрілу євреїв.

Свій статус містечка Мельниця втратила після Першої світової. З 1939 року вона стало центром сільради, а з серпня 2015-го належить до Велицької громади. У селі трохи більш як півтисячі жителів. І перспектив, що його населення зростатиме, жодної. Основна проблема — молоді нема де працювати. Колишній механічний млин, який ще з міжвоєнних часів забезпечував першосортним борошном усю округу, розібрали вже в роки незалежності.

Зі старих споруд у Мельниці збереглися руїни костелу святого Йосипа, кілька давніх кам’яниць, проглядаються оборонні вали давньоруських часів, городище ХІ—ХІІІ століть. Саме на ньому колись стояв замок Бони.

Цікавою є історія і православного Свято-Михайлівського храму. Дерев’яну святиню перевезли сюди в 1925-му з Троянівки, що на Маневиччині. Церкву спорудили в роки Першої світової війни під час запеклих боїв на Стоході, які за своїми масштабами можна порівняти із сучасною битвою на Донбасі. Навколо цієї дерев’яної, пофарбованої в традиційний на Волині синій колір церкви дбайливо укладені численні надмогильні плити-хрести, зібрані співчутливими людьми із зруйнованих військових некрополів. На них ще можна прочитати написані латиницею імена упокоєних на полі битви воїнів. Храм досі називають «брусилівським» — за іменем командувача Південно-Західного фронту генерала Брусилова.

З давніх часів Мельницю знали і завдяки потужному джерелу, воду з якого вважають цілющою. Вперше почув про нього від уродженця Мельниці, колишнього багаторічного заступника директора Волинського державного фахового коледжу культури і мистецтв ім. І. Ф. Стравінського Антона Антонюка. А нещодавно інтерес до нього повернула голова Ковельської районної організації ветеранів України Валентина Січкар:

— Знаєте, у мене вдома зберігається вода з цього джерела, набрана ще моїм покійним чоловіком літ дванадцять тому. Вода залишилася такою ж за смаком, якою була раніше.
Об’їжджаючи нещодавно з директором сільгосптовариства «Дружба» Валерією Яромчук поля господарства, згадав джерело під Мельницею. З Валерією Адамівною польовими дорогами прямуємо до цього природного дива. А як ще назвати явище, коли серед рівного, як стіл, поля нагору виклинюються потужні струмені води. Щоправда вони не фонтанують, як в Оконську, що біля містечка Маневичі, а прикриті зверху невеличким озерцем. Діставатися до нього довелося хиткими жердинами, перекинутими через меліоративний канал, а якщо точніше, каналізовану півстоліття тому меліораторами річечку Мельниця.

Джерело огороджене, при вході, як сторожа, кілька, напевно, посаджених у 2007 році ялинок. Саме тоді Ковельське міжрайонне управління водного господарства облаштувало джерело і територію біля нього.

Біля джерела ми не самі. Чоловік, який під’їхав сюди іншим берегом бусом, набирає у великі пластмасові бутлі кришталево чисту воду. Він не місцевий, приїхав сюди за двадцять кілометрів з Голоб. Побачивши, що поспішаємо, люб’язно поступається місцем біля широкої, діаметром десь із п’ятнадцять сантиметрів труби, з якої потужним струменем тече вода. Ні склянки, ні кухлика ні в кого немає. П’ємо пригоршнями. Вода надзвичайно смачна і вмить втамовує спрагу. Незнайомець знову виявляє до нас увагу, наливаючи в свою дволітрову пет-пляшку джерельну воду. Вона приємно холодить долоні.

Прикро, що зараз територія джерела здається бездоглядною, а доступитися до нього непросто. Така вода, як у Мельницькому джерелі, цінна. Тож, може, варто використовувати її краще.
Історія Мельниці сумна, але повчальна. Вона потребує уваги, так само як і колишніх містечок Кисилин, Лишнівка, Несухоїжі (Тойкут), Софіївка, Стобихва, Чарторийськ, Кашівка, Троянівка, Порицьк (Павлівка), Милятин, Мильці, Озютичі, Свинюхи, Янівка (Іванівка) та інших, які після руйнувань Першої та Другої світових воєн стали селами, а деякі і взагалі перестали існувати. Забувати про минуле не можна, бо воно може знову боляче вдарити по нас.

Волинська область.

Фото з відкритих джерел.