Усі залишилися живі й дійшли до своїх.

З 24 лютого 2022 року ми весь час чуємо неймовірні історії про захисників країни, про бої, про знищення ворогів, унікальні випадки порятунку власного життя. Історія Олега Грудзевича — це приклад мужності та стійкості у виконанні наказу. Провести 16 людей з окупованого Маріуполя між позиціями і блокпостами росіян десятки кілометрів, спланувати все так, щоб усі десять діб мати заряджений телефон, щоб зателефонувати своїм, які й не сподівалися побачити побратимів живими і майже не ушкодженими, хоч і худими та виснаженими. Сам Олег каже, що весь цей час його і групу людей, мабуть, янголи своїми крилами за-кривали і вели вперед. Весь його досвід бойових дій, починаючи з 2014 року, доводить: він на своєму місці. І завжди знає, що робити.

«росія ніколи не допустить, щоб з її стола впав такий кусень пирога, як Україна»

— Я випускник Академії сухопутних військ у Львові 2011 року, — розповідає підполковник Олег Грудзевич. — За розподілом був направлений у 17-ту танкову бригаду на посаду командира танкового взводу. З 2019-го і до повномасштабного вторгнення — командир танкового батальйону.

— Хотів стати саме танкістом?

— Я ж учився у військовому ліцеї — Прикарпатський військово-спортивний ліцей в Богородчанах біля Івано-Франківська. Напевно, десь там прищепили... В сім’ї у мене військових немає, танкістів немає. У ліцеї викладач з військової справи дуже хвалив танки. От я і думав: або піхота, або танки. Обрав танки і, в принципі, не шкодую.

— Коли закінчував виш, ішов у військо, в країні було спокійно. У тебе було передчуття війни, готувався до цього?

— У нас у ліцеї був викладач історії, який дуже часто казав: «росія ніколи не допустить, щоб з її стола впав такий кусень пирога, як Україна». Я згадую його слова, переказую своїм друзям, знайомим. Засновник ліцею Орест Дичковський був учасником повстанської армії. Напевно, ще з того часу українці готувалися, знали: війна буде в будь-якому разі. Не вірилося в це, але десь воно відклалося, що буде війна з росією, причому велика. Хоча події Майдану я не дуже розумів. А коли з’явилися перші «зелені чоловічки», стало зрозуміло, що до чогось іде. І це не закінчиться миром.

— Наскільки ваша бригада була готова до бойових дій у 2014 році? Танки були на ходу?

— Дуже погано була готова, тому що всі танки були на зберіганні. Своїми силами намагались підтримувати техніку в нормальному стані, щоб можна було воювати. Але особового складу не вистачало... Дуже важко було підтримувати підрозділ в нормальному боєздатному стані. Треба подякувати офіцерам на посадах командирів рот і батальйонів, що намагалися організувати підготовку, тому що буквально нічого не виділялось.

— Коли в тебе був перший бій?

— Ми заходили в Шахтарськ разом із десантниками. Я був командиром танка. Танків тільки два, один лишився в Дебальцевому на блокпосту. Спочатку побачив, що в «Уралі» — перед нами поїхала розвідка 25-ї бригади — колесо луснуло. Він зупинився. Його і нас відсікли від основних сил. По башті стрілкотня, наче по бочці. Ми навіть не зрозуміли, що трапилось. Вийшли на зв’язок із розвідником, каже: «Дивіться ліворуч, праворуч». У танку поганенько видно, звичайно. Праворуч зорієнтував, каже: «Стріляй». Я нічого не бачу, куди там стріляти? Даю команду навіднику лупити туди. Нам відповідають: «Красунчики!». Пацани в якийсь двір залетіли, закріпилися там. Ми за ними. Усе це дуже швидко було, хвилин 15. Потім підтягнулися основні сили. Ми зайшли на край Шахтарська, закріпилися на вулицях у приватному секторі. Десь тиждень там пробули... Уперше там на собі відчули потужні артобстріли: з восьмої ранку до восьмої вечора із проміжком хвилини три... Тоді ще в YouTube орки виставляли відео з Шахтарська, де стояв жовтенький КрАЗ чи МАЗ, не пам’ятаю, — оце я своїм танком стояв за ним.

Ми тримали залізничний переїзд і дорогу з боку Сніжного. У нас було два танки, один — в один бік вулиці дивився, я — в інший. Були такі моменти за цей тиждень, що ми і сухпаї їли на місці, і в туалет, вибачте, ходили в тому ж танку... Тому що вилізти просто не було можливості. Десантник якось крикнув: «Танкісти, ви живі там?» — «Живі!» — «Їсти будете?» — «Так!» — і нам щось перекинули.

— Усе-таки танк захищає?

— Танк — найбільш крута штука, яку придумали для бою. Скільки разів він витягував мене, моїх побратимів! Не знаю, що має статися, щоб танк, не дай Бог... Зрозуміло, протитанкові засоби, інший танк можуть знешкодити, але це все одно сила.

«Коли люди рано-вранці зносили до танків, хто що міг: і одяг, бо було холодно, і цигарки, і їжу, — я шкірою відчув: є за кого воювати»

— Ти очікував, що росіяни підуть на Київ, майже до Кривого Рогу дійдуть...

— Напевно, місяців за два до наступу, коли з’явилися попередження, ми почали обговорювати між собою, що і як. Думали, що на якомусь напрямку росіяни можуть спробувати прорвати якусь лінію. Про такі масштаби ніхто не думав. Але коли заговорили в медіа, ми почали готуватися, «нєжданчика» не було.

— Де у лютому 2022 року перебувала бригада, твій підрозділ? І як минула ніч з 23 на 24?

— Батальйон був у резерві командувача ООС і стояв на Волноваському напрямку. Десь о 21-й годині мені подзвонив командир бригади по закритому зв’язку: «У вас тривога по навчанню. Дійте за таким-то сигналом». За ним я повинен був вивести батальйон у запасний район. Підняв батальйон, вийшли, організували охорону, оборону, відпочинок, — розгорнули всі ці елементи. І чекали команди про закінчення навчальної тривоги. А десь о 4.00 — 4.30 отримав команду про повернення в базовий табір. Танки — це кіпіш, все гуде... Зібрав, дав команду, що повертаємося назад. Тут командир танка каже мені: «Там щось так спалахнуло! Чи вибух був, чи що». Обернувся, кажу: «Та тебе щось глючить». — «Ні, щось було!». Ми поїхали. Приїжджаємо в базовий табір, у нас все було спокійно. Свій танк загнав у капонір. Викликає мене черговий по базовому табору: «Олеже Петровичу, дивіться, що робиться!». У нього розгорнутий віраж-планшет. Черговий ППО каже: «Я такого ще не бачив». А на екрані приблизно 30 літаків. «Ці з «днр-лнр» перетнули наш кордон», — пояснює. Такого ще не було. Зв’язок зник. Єдине — вотсап працював. Телефоную командиру: тут щось коїться. А він: «Почалося. Готуй батальйон до застосування». Дав команду на дозаправку.

У районі Старогнатівки стояв батальйон «Айдар». Подзвонив начальник штабу 53-ї: «Олег, треба одну роту відправити на посилення батальйону «Айдар», а дві роти залишиш із за-
ступником командира бригади». Я залишив четверту і шосту роти, з п’ятою поїхав до «айдарівців». А в той час десь по тилах уже гуляла ворожа бронегрупа. Ми проїхали, а буквально хвилин через п’ять за нами бахнули танк батальйону «Айдар» — не мій. Зв’язався з комбатом, він каже: «Тоді прикривайте спину. Попереду ми поки що справляємося, головне, щоб не обійшли збоку і ззаду». Через деякий час каже: «Відправ машину в населений пункт неподалік від траси Волноваха—Маріуполь, бо незрозуміло, що там за танк підірвали, якщо не твій». «Ні, — кажу, — мої всі на місці». Я туди відправив заступника командира батальйону, дав ще один танк. Десь за півгодини виходять на мене: «Спостерігаю десь сім БМП-3 кілометри за два». Кажу: «Спробуєш поцілити?» — «Далекувато». Поки вони збирались і розраховували, дістануть чи ні, під’їхала ціла рота російських танків. Круто...

Виходжу на комбата, кажу, що намічається щось серйозне. А у нього був вихід на начальника артилерії. Той запитує, скільки машин спостерігаємо: «Десь 20 броні». — «Ні, у мене є жирніша ціль — майже 70 машин».

Коротше, стрільби не буде. Кажу: «Спробуй. Артилерія поки що працювати не буде, в них є жирніша ціль». Ляпнув заступник командира батальону туди два постріли, не побачив, поцілив чи ні, але ті сховалися у видолинок.

Село вони тримали під вогневим контролем. Не пам’ятаю, який це був день — перший чи другий, напевно, вже другий. Кажу йому: «Серьожо, тримай дорогу, щоб вони її не перекрили». А дорогу вони вже обстрілювали, почала прилітати арта. Телефоную комбату: «Що робити?». Він: «Ти ж у моєму підпорядкуванні. А мені дали команду відходити. Будемо відходити назад під прикриттям темряви полями, бо село вже обстрілюється». В «айдарівців» попалили техніку. Комбат запитує, чи є можливість забрати людей на танках. Кажу: «Є, але коли люди будуть на танках, я не зможу вести вогонь». На два танки, свій і ще один, посадив людей, ще три танки могли вести вогонь. «Айдар» і його техніка відійшли, ми відходили крайніми, було таке напівоточення, як кажу, лайт-варіант. Нам дали ціль на відстані десь чотири кілометри, ми стріляли із закритих позицій. Було вже темно, всипали туди по три снаряди з трьох танків — не знаємо, чи поцілили. Почали відходити, по нас стріляє артилерія. Добре, що танки, на яких були люди, пішли трохи попереду. Заступнику комбата я сказав, щоб до мене він вже не повертався. Він виїхав через Волноваську трасу, а ми — через село Андріївка до Анадолі. Їхали пів-ночі, до чотирьох ранку. Трохи заблукали. Вийшли, палива немає, «айдарівці» нас заправили, скільки могли — по 200 літрів. Вирішили повернутися в Андріївку. Там була одна рота «Айдару». Взяли два перехрестя, простояли години три — тиша. Потім почали працювати міномети, піхота залягла. На одному перехресті старшим був заступник комбата, я дав йому три машини. І у мене було дві машини: моя стояла далі, за перехрестям. Той каже: «Бачу, їдуть три БМП. Це наші?». Кажу: «Серього, наших там уже немає» — «Так стріляти?» — «Стріляй!». Він навісив добряче, каже, такого ще не бачив: одним пострілом дві машини знешкодив, другим — третю. Каже, бачив, наче в кіно: машини не вибухали, а надувалися, ніби бульбашки. І бачимо: їде колона, машин до 20, яка навіть не розуміє, що їх уже луплять.

Вони почали потужно бити по нас. Треба відходити. Я дочекався заступника комбата, зібрали машини і поїхали з Андріївки знову до Анадолі. Там ще у 2015-му будували рубежі оборони — доти, дзоти, були бетонні укріплення. Закріпилися там із батальйоном. Взвод я залишив з «айдарівською» піхотою, мої там влупили дві БМП і танк. Вони були від нас кілометрів за два, ми стояли за селом, ближче до траси, а вони були ближче до Андріївки. Ми зробили засідку, влупили, призупинили трохи цих орків. Засідка відійшла. Тут розвідник доповідає командиру «Айдару»: «Бачу колону: 70 машин, 30 «Градів». Вони кілометрів за сім. І десь батальйон танків чи БМП-3, незрозуміло». Вони розділились, половина пішла в наш бік, а «Гради» і половина танків — на Андріївку. Це третій день, під вечір. Мабуть, 27 число. У мене все, як один день...

Наші танки стояли на основному напрямку. Комбат запитує: «Розберетесь?» — «Розберемося!». А вони спочатку ломанулися вперед, ми їх відкинули. Вони відійшли назад, дочекались темряви, а потім обійшли якось збоку — і тупо напролом, як маршем, намагались пройти через цей опорник. Там ми теж нормально накоцали. «Айдаровці» взяли п’ятьох полонених на «Уралі». Основні сили ми стримали, а три «бехи» прорвалися на трасу Волноваха—Маріуполь. Наш танчик одну зняв — довелося пушку вивертати назад. Ще один наш танк був у резерві, поїхав за тими двома «бехами», зловили їх. Решта машин зупинилися, у тих, що прорвалися, ми поцілили.

Залишок перегрупувався і почав заходити із двох боків.

Нам дали команду на відхід. Почали відходити, один танк застряг — зліз з асфальту, не могли його витягнути, довелось спалити. Виходжу на командира взводу, кажу: «Бери екіпаж, повертайся, пали танк». Він палить і каже:

«Я вже бачу — до мене під’їжджає колона». Правду сказати, не бачив, бо було темно, але по звуках, по якихось відблисках зрозумів, що їдуть із двох боків десь за півтора кілометра. Я забрав людей, ми вискочили на трасу Волноваха—Маріуполь і поїхали з «айдарівцями» у населений пункт Полкове. Мій заступник комбата проскочив з «айдарівцями» і одним їхнім танком вирішив пробиратися до нашого базового табору. Там наші тили, вся логістика. У них ще й палива було мало. Я кажу йому: «Добирайся, повідомиш, як доїхав». Наступного дня він розказав, що по дорозі вже каталися «бехи» з намальованими V чи Z. «Вони на мене подивилися, я — на них, і далі поїхали. За нами — «айдарівський» танк з людьми». Ну, проскочили...


За тиждень після виходу з Маріуполя. 


Олег з коханою дівчиною Анастасією.

Віолетта КІРТОКА (Цензор. НЕТ).