Сцена з вистави «Зелені коридори». Зліва направо: Наталя Кобізька, Лариса Трояновська, Катерина Рубашкіна, Дарина Малахова.

Це одна із найпронизливіших вистав про нинішню війну, які лиш доводилося бачити. Тим часом її легко пропустити. Бо коли читаєш в анонсі, що вистава — про долю чотирьох українок-біженок у Європі, то думаєш собі: я знаю мільйон таких історій, що нового мені тут покажуть? Але ти любиш Максима Голенка, Наталку Ворожбит і Театр на Подолі, отож — ідеш дивитися, а потім довго не можеш заснути й повторюєш: «Господи, а я ж міг цього й не побачити!».

«Ах, що я вчора бачив!» — намагаєшся розповісти комусь про це й замовкаєш зі сльозами на очах. Виявляється, побачене неможливо отак собі просто переказати. Бо там є одна неймовірність: вистава — весела! Це здається неможливим — але так воно є. І саме там, де тобі найсмішніше, ти починаєш плакати. Вистава повна іронії — але це рідкісна трагічна іронія. Це не тільки історії чотирьох наших утікачок, а передусім історія про те, як у лабіринтах «зелених коридорів» зустрілися Україна і Європа. З тих чотирьох українок три — простодушні, наївні, смішні. Часом — курйозні. Але ж і європейські персонажі вистави — також по-своєму наївні, смішні й курйозні. Звідси виникає каскад анекдотичних ситуацій, гумору (нерідко чорного) і драматичних непорозумінь. Власне, різниця між «їхніми» і «нашими» в тім, що за «нашими» стоїть війна — і батьківщина, яку ці четверо, можливо, вперше в житті відкрили, побачили й усвідомили, озирнувшись назад. І ми, вслід за ними, відкриваємо її, і від цього на омитій сльозами душі світліє, бо таке свято не щодня трапляється.

Зрештою, вся вистава — саме про це. Й зроблено її з неймовірно легкою, майже дитячою простодушністю — як оті малюнки, що їх дітлахи посилають на фронт. Відповідна й сценографія (художниця Юлія Заулична) — це багатоквартирний дім, перекинутий навзнак, і його вибиті вікна дивляться в небо.

Актори, як це часто буває у виставах Голенка, грають азартно — так, ніби оце щойно довідались, що вони талановиті. Їх небагато, але здається — більше, бо практично кожен має по кілька ролей. Скажімо, Дарина Малахова грає Актрису, Степана Бандеру й Олену Телігу. А Катерина Рубашкіна — біженку з Харкова, Менеджерку й навіть Олега Ольжича та композитора Миколу Леонтовича. Або Роман Халаїмов — він і причмелений Кінорежисер, і манірна Дама-Європейка.

...От що показово: оті чотири біженки, всупереч давній українській традиції, не нарікають на лиху долю й ні разу не плачуть. Навіть ті, хто має на те всі підстави, як-от Кошатниця з Чернігова (Лариса Трояновська) або Дівчина з Бучі (Наталя Кобізька). Плакати тут дозволено тільки публіці.

Фото надано театром.