Орден «За мужність» ІІ ступеня, яким Президент Володимир Зеленський нагородив посмертно головного сержанта Руслана Холявка, отримали його дружина і донечка.
Мало хто із них одягає чорну хустину. Але у багатьох з’явились невидимі нікому тату. Вони не вибиті на шкірі. Вони випалені на серці.
І більшість із них якось по-особливому дивиться на дітей. Як на найбільший скарб, що залишився їм у спадок від коханих. Від тих, кого ніколи не буде поруч.
Життя їх таврує важким і болючим словом — вдова. Ще кілька років тому десятки тисяч українок і подумати не могли, що їм доведеться приміряти на себе це слово і цю долю.
...Трирічний Артемчик — дуже милий хлопчик. Грається, пізнає світ і майже не злазить з маминих рук. Але варто було підійти до столика, де вони обідали, чоловіку в синій сорочці, як дитина одразу потягнулась до нього: «Тато! Тато!».
— Ви не звертайте уваги, — втручається мама. — Він, щойно побачить синю сорочку, одразу думає, що це його тато прийшов.
Артемчик ще не розуміє, що його батько вже не прийде ніколи. Він загинув, боронячи Маріуполь. А його маленькому синові чомусь врізалася в пам’ять картинка, де тато був у синій сорочці. І це єдина згадка про нього.
Мама Світлана спочатку ніяковіла при кожній такій зустрічі: що подумають ці незнайомі їй чоловіки. А тепер, наче, звикла. Насправді ж вона не збайдужіла до цих слів синочка. Її серце просто закам’яніло, і чи вдасться колись його розтопити, невідомо.
А от у маленького Назарчика, котрий народився на початку травня у Хмельницькому міському перинатальному центрі, не буде й таких спогадів. Він з’явився на світ, коли його тата, 33-річного командира групи спецпризначення 8-го окремого полку спеціального призначення Збройних Сил України Олексія Хижняка, вже не було. Він загинув на Херсонщині, біля легендарної Чорнобаївки. І для свого сина теж назавжди залишиться легендою.
І це не єдине маля в Хмельницькому, котре побачило світ уже без батька. У лютому народила сина дружина загиблого 21-річного матроса Володимира Овчиннікова. А у листопаді синочок з’явився у дружини загиблого молодшого сержанта Сил спецоперацій ЗСУ, старшого оператора з інженерної справи, почесного громадянина Хмельницької міської громади Максима Вельгана.
А скільки їх по всій Україні, мам, котрих із пологового не змогли забрати їхні чоловіки...
Побратими дають собі слово, що опікуватимуться цими малятами. Але роститимуть їх, підніматимуть на ноги, любитимуть за двох їхні мами. Вони ще зовсім молоді. Їх сімейне життя тільки-тільки розпочиналось. Вони були такими щасливими, що стали дружинами і от-от стануть мамами. І ніхто не хотів ставати вдовою. Вони і досі називають себе дружинами воїнів.
Хто, як вони, зрозуміють, відчують, виплачуть і переживуть силу слів: «Тато віддав своє життя для того, щоб ми були живі», котрі завжди казатимуть своїм дітям.
Життя триватиме. Мир обов’язково має прийти, бо це закон всесвіту. Все розпочнеться заново. Але для них, цих дружин і мам, половинка їх серця назавжди залишиться там, у довоєнних днях, коли вони були щасливими і коханими. Коли вони йшли, тримаючись за руки, зі своїми чоловіками. Коли зранку нашвидкуруч снідали вдвох. Коли ввечері засинали на дужому плечі. Коли мріяли про якісь подарунки — дрібнички від них і будували грандіозні плани на життя...
А у багатьох на згадку залишаться ордени та медалі, які вони отримали замість своїх чоловіків. Слова, які сказали чоловіки у військовій формі: «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив орденом «За мужність» ІІ ступеня головного сержанта Руслана Холявка», — його маленька донечка так і не зрозуміла. Вона лише бачила, як її мамі передали коробочку із блискучим значком.
Малеча не знатиме, як мама — як і тисячі дружин загиблих героїв — стискатиме у своїх руках нагороду свого чоловіка і крадькома плакатиме. А колись вона розкаже донечці, що її тато, головний сержант Руслан Холявко, служив у підрозділі, який у лютому 2022 року одним із перших зустрів ворога в Станиці Луганській. Як потім у лютому 2023-го відбивав атаки ворога біля села Федорівка. Тоді русня відступила, але під час бою тата було смертельно поранено... І таких історій будуть тисячі.
Їх уже ніколи не буде поруч, надійних, вірних, коханих і люблячих. Вони бились за свої родини там, на полі бою. І завжди охоронятимуть їх з небес. А їхні кохані йтимуть по життю далі.
Хмельницький.
Фото Національної академії Держприкордонслужби.
