Лесь Задніпровський та Олена Івасіва-Фесуненко у виставі «Загнаний кінь».

Для бенефісу з цієї нагоди артист обрав п’єсу Франсуази Саган «Загнаний кінь», де в добрій компанії талановитих партнерів грає Генрі Джеймса Честерфілда. Вистава вже кілька разів була представлена на Камерній сцені театру (постановка Дмитра Чирип’юка).

Той Честерфілд — аристократ, а їх на своєму віку Задніпровський зіграв чимало. Власне, чи не в кожній його ролі, ще змолоду, є ознаки цієї породи. Це вроджене, він з’явився на світ в акторській сім’ї, від батька успадкував козацьку холодноярську шляхетність, від матері — стриману витонченість київського мистецького роду.

Вибір «Загнаного коня» здається цілком зрозумілим: ось я прожив стільки-то літ, і час мені зіграти щось підсумково-печальне, от хоча б оцього Честерфілда, який зустрів останню в житті любов і добре усвідомлює, що щастя триватиме недовго — кілька днів, годин чи навіть хвилин. І всі плакатимуть за моїм нещасливим героєм.

Цей задум вдався не до кінця — ніхто не плакав, принаймні того вечора, коли автор цих рядків дивився виставу. Актор старанно уникав будь-якого педалювання і звичного для себе розмаху — так, ніби підкреслював, що грає героя вчорашнього, вичерпаного, закінченого, розтраченого, утомленого. А втім, публіка все одно бачила перед собою того самого Леся Задніпровського, до якого звикла, якого любить і без якого не уявляє собі цього театру.

Зрештою, він справді міг би «нічого не робити» на сцені — публіці для втіхи душевної вистачило б і споглядання того, як цей Артист просто виходить на сцену або повертається за куліси. На одне лиш це справді можна дивитися скільки завгодно. Бо він не йде, а плине, він крокує, це кроки Командора, за ним ніби тягнеться невидима королівська мантія, ця хода плавна, урочиста й водночас іронічна, він ступає так, немов ступає по воді.

До речі, про воду: в юності Лесь на спір перепливав Дніпро туди й назад.

Та й тепер отак глянеш на нього й легко віриш — перепливе.

Він має видатну зовнішність (зріст 195 сантиметрів) і унікальну внутрішню пластичність, що дає йому змогу однаково переконливо працювати у широкому жанровому спектрі — від героїко-романтичних до комедійних та гротескових ролей, від Федора Карамазова до Кіси Вороб’янинова, від адмірала Нельсона до гетьмана Дорошенка, від живописного козацького сотника Хоми Кичатого до мумієподібного князя Абрєзкова чи феєричного гоголівського Осипа.

А який славний у нього старий рубака Майор у «Дамах і гусарах»!

...Коли Лесь Задніпровський отією своєю неповторною плавною ходою віддаляється за куліси, здається, що там — якийсь особливий святковий світ.

А сам актор якось сказав: «Для мене від початку не існувало секретів, як робиться фокус. Я з дитинства бачив фокуси зсередини, а тому ілюзій щодо складності професії у мене ніколи не було». Втім, відсутність ілюзій не заперечує любові: «Давно звик вважати себе частиною цього театру й не відчуваю свого «Я» окремо від нього. Відчуваю себе його кровоносною судиною й тішу себе надією, що театр не зміг би без мене, як я не можу без нього.

Крім трудової книжки у відділі кадрів, ще й серце моє лежить у цьому театрі. Можливо, мислю романтично, але я актор з достатнім сценічним досвідом і відповідаю за свої слова».

З роси і води вам, Олександре Михайловичу!

Фото з сайту театру.