Цього літа Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки було запрошено на гастролі до головного театру Дубліна. З’ясувалося, що українська постановка п’єси ірландського класика Браяна Фріла розказала ірландцям дещо нове про них самих.

Історія ірландського театру тісно пов’язана з війною за незалежність країни. Участь у ній брали й актори єдиного в країні національного Abbey Theatre, на сцені якого українці зіграли сім вистав. А події п’єси «Переклади» розгортаються на тлі боротьби за право розмовляти рідною мовою і зберегти власну ідентичність.

Про гарячий прийом у Дубліні та про майже фантастичну історію зустрічі з ірландцями розказує постановник вистави Кирило Кашліков.

— «Переклади» — чому ви обрали саме цей матеріал?

— Цей проект народився з легкої руки Віталія Малахова — кілька років тому він запропонував мені поставити «Переклади» в Театрі на Подолі. З різних причин ідею не було реалізовано за життя Віталія Юхимовича, а згодом — уже після повномасштабного вторгнення — НЕ поставити її було просто неможливо. Тож, можливо, вимушене відтермінування було на краще — п’єса дочекалася свого часу і «вибухнула» в потрібний момент.

— Тобто успіх п’єси — цілковита заслуга ситуації, що склалася?

— Не зовсім. Для ірландців «Переклади» — твір програмний, це те, що грають у театральних вишах і включають до репертуарів більшості театрів, проте традиційно цю п’єсу ставлять про життя села, про мовне питання, грубо кажучи, беруть до уваги лише горизонталь. За словами приятеля автора п’єси, видатного актора Стівена Рея, якого ірландці вважають гордістю нації, лідером думок, він бачив майже сто постановок «Перекладів» по всьому світі і зауважив, що досі ніхто не підіймав вертикаль, закладену у п’єсі автором. Він сказав, що вперше побачив виставу саме про те, про що Фріл писав. Саме Стівен Рей кілька місяців тому закрутив механізм цих гастролей. Його думка настільки авторитетна в Ірландії, що тамтешнє міністерство закордонних справ без зайвої тяганини профінансувало гастролі для групи з 30 душ, причому підготовчий процес забрав лише два місяці, що є випадком безпрецедентним.

Рей у 1980-ті грав прем’єру «Перекладів» у ратуші міста Деррі, і проблематика п’єси на той час була такою гострою, що влада наказала глушити виставу гелікоптерами. Він дуже хотів, щоб і ми зіграли виставу у тій ратуші, на знаковому місці, і навіть приніс листівку, де власноруч написав: «Приїздіть у Деррі». Наша вистава так його зворушила, що він сказав виконавиці ролі Сари — Ірині Бучко: «Ненавиджу тебе — ти змусила мене плакати!».

Звісно, це було сказано з любов’ю і ніжністю.

— Вас запросили через те, що автор п’єси — ірландець, чи тому, що Україна нині — «в огні»?

— Тут усе зійшлося. Безперечно, для ірландців було дуже важливим привезти твір свого головного автора, але те, що про Україну нині говорить весь світ, стало рушійною силою. Це й ідеологія, і маркетинг. Квитки на сім вистав на залу у 600 місць було продано за лічені дні.

— Чи були серед глядачів українці?

— На двох виставах здебільшого були українці, деякі добиралися до Дубліна по шість годин з маленькими дітьми... Уявіть, яка потреба у людей побути хоч трохи серед своїх, почути рідну мову...

— Під час гастролей вас приймали на вищому державному рівні...

— Так, ми мали аудієнцію з президентом країни. Гастролі припали на Блумсдей — свято, яке влаштовується щорічно 16 червня шанувальниками ірландського письменника Джеймса Джойса. Це такі Шевченківські дні по-ірландськи. За традицією президент зустрічається з провідними діячами культури. Нам сказали, що досі на святкуванні не було іноземців, але позаяк приїзд українського театру став у Дубліні подією, запросили і нас. Це було своєрідним виявом поваги до нашої країни, знаком солідарності з українцями.

— Як сприймали виставу пересічні ірландці?

— Думаю, в Ірландії вистава знайшла свого глядача. Тут, на рідній сцені, ми потрапляємо в резонанс з війною, текст суголосний тому болю, що дрімав у поколіннях і з повномасштабним вторгненням став прокидатися. В Ірландії ж вистава потрапила у благодатний ґрунт на ментальному рівні. Там були зовсім інші реакції залу — дуже живі, адже все це — про них. От, скажімо, епізод: ірландець Оуен каже британцеві Йолланду: «Це перше спекотне літо за 50 років, і ти не переживеш навіть м’якої зими тут». Фраза «Це перше спекотне літо за останні 50 років» у Києві не викликає жодних реакцій, у Дубліні ж — вибух оплесків. Чому? Бо під час наших гастролей там було 27 градусів тепла, а для них це просто спека. У них нормальне літо — 14—15 градусів з дощем...

— Як вважаєте, Україна потребує окремої державної програми для популяризації культури за кордоном?

— Україна має цілком достатню кількість театрального продукту, конкурентоспроможного за кордоном. Так, нам не завадив би окремий департамент / відділ / продюсерський центр зі спеціалістами, які б розуміли, ЩО і КУДИ вивозити. Поки що все робиться або на особистих контактах (керівництво одного театру виходить на керівництво іншого), або — як у нас — стається диво — журналісти проїжджають повз театр, бачать банер, і все закручується. Це історія для невеличкої книжки...

— Розкажіть!

— До Києва приїхала телевізійна група з Ірландії — висвітлювати воєнні події. Їхня штаб-квартира була десь тут неподалік, тож маршрут пролягав повз наш театр. Побачили банер, ім’я Браяна Фріла на ньому... В голові журналіста одразу склалася формула: Фріл + Київ — треба везти це в Ірландію. Вони знайшли телефон театру у гуглі, зателефонували, приїхали, зняли сюжет, показали його на одному з ірландських каналів, його побачив Стівен Рей, про якого я вам уже розповідав, — так усе і закрутилося. Здається, це перший випадок в історії нашого театру, коли все так казково склалося.

Розмовляв Олексій РОМАШОВ.

На знімку: сцена з вистави «Переклади».

Фото надано театром.