Так уже склалося, що саме на Житомирщині живе нині найбільша польська громада України, тож польське мистецтво тут люблять і шанують. Водночас керівник цього хору — викладач Житомирського фахового коледжу культури і мистецтв імені Івана Огієнка, заслужений працівник культури України та заслужений діяч культури Польщі, нагороджений медаллю товариства «Спільнота польська» у Варшаві Іван Красовський (на знімку) — відзначав своє 75-ліття. Тож ці дві дати поєднали святковим концертом у Польському домі Житомира.
...Наш рідний, святий краю,
Там, де стоїть наш дім, —
Живеш і розквітаєш
На радість нам усім.
Цією піснею на музику Фелікса Нововєйського під щирі оплески глядацької зали хор розпочав свій концерт. А далі пішли народні пісні й молитви, академічні твори і жартівливі...
Виник цей хор з ініціативи тодішнього керівника обласного відділення товариства «Полонія» Тадеуша Ренькаса.
— Так, у нас є хороший хор у костелі святої Софії, — сказав він Івану Станіславовичу. — Але потрібен ще й інший: більш мобільний і професійний. Ти не зможеш за це взятися?
Іван Красовський взявся. Співаків набирав і з костельного хору, і зі своїх студентів з класу вокалу коледжу культури і мистецтв та з музично-педагогічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. Співають у хорі і поляки, й українці — на Житомирщині ці народи ніколи не сварилися між собою. Тадеуш Ренькас запропонував, щоб новому хору дали ім’я Юліуша Зарембського — відомого польського композитора і піаніста, котрий народився у Житомирі, тут жив і працював у другій половині ХІХ століття. Невдовзі після свого утворення у 1998 році хор уже яскраво заявив про себе на обласному фестивалі польської культури «Веселка Полісся», концертував у Києві, де відзначали рік пам’яті Адама Міцкевича, і вперше виїхав до Польщі, до міста Кошалін, де відбувається світовий фестиваль польських хорів.
Там виступали десятки різноманітних колективів із багатьох країн, усі співали дуже гарно. Але коли молоді хористи з Житомира дзвінко й жартівливо завели народну пісню «Йшла дівчина до лісочка до зеленого...» — багато слухачів великого літнього театру підхопилися зі своїх місць і стали підтанцьовувати...
І пішло далі. Вже у 2000 році аматорський хор імені Юліуша Зарембського не тільки їздив із концертами по всій області, а й виступав у польських консульствах у Вінниці та в Луцьку, співав на фестивалях у Кошаліні, Познані, польському Підляшші. Бував і у Німеччині. У 2008-му з нагоди свого десятиліття хор отримав від Міністерства культури України звання Народного зразкового аматорського колективу.
З 2011 року хор активно співпрацює з Польським домом у Житомирі. Тому жодне свято польської громади — хоч би де воно відбувалося: у Романові чи Бердичеві, у Малині чи Звягелі, у Вінниці чи в Барі — не обходиться без хору імені Юліуша Зарембського. Гідно представляли польську культуру України і за кордоном. Від першого дня існування і донині хором керує Іван Красовський.
Народився Іван Красовський у селі Теснівка (тоді — Новоград-Волинського району). Мати працювала в колгоспі, батько був інвалідом Другої світової війни. Але трудився і виплітав для сусідів кошики, килимки. Всі з родини Красовських — діди, дядьки — були дуже шанованими в селі майстрами. Хоч би де хто працював — у тракторній бригаді, на будівництві, у школі — все робили на відмінно. Любили й музику — а хто в Україні її не любить? Дідусь грав у духовому оркестрі — аж поки його не репресували за те, що поляк; дядько у вільний час грав на баяні.
Іван Станіславович не може сказати, що змалечку займався тільки музикою, він любив усе: найкраще в класі знав математику, малював, співав у шкільному, а потім і в сільському хорі, був артистом самодіяльного театру, капітаном футбольної команди...
Музика справою його життя стала цілком випадково. Він уже зібрався вступати до політехнічного інституту, коли раптом його випадково зустрів голова колгоспу, який добре знав цього талановитого хлопця.
— Ми отримали рознарядку на курси баяністів у Новограді-Волинському. Підеш? — запитав він.
Іван погодився. Спочатку навчався на курсах баяністів. Потім вступив до Житомирського музичного училища імені В. С. Косенка на хоровий факультет — одразу на другий курс. Після закінчення два роки викладав у дитячій музичній школі в Баранівці. Та хотілося знати музику краще: тож поїхав на розвідку в Одеську консерваторію — і вступив...
Після консерваторії шість років викладав на музпедфакультеті в Миколаєві. Та кликала рідна земля, тож повернувся до Житомира і вже 40 років працює тут, у фаховому коледжі культури і мистецтв імені Івана Огієнка.
— Наших хористів єднає любов до пісні та бажання найширше відкрити її людям, — казав Іван Станіславович після закінчення святкового концерту. — Це допомагає нам тримати майстерність. Усі наші хористи десь працюють, вільного часу у них обмаль, тому ми майже не маємо репетицій. Але вміння не втрачаємо... Дмитро Гончарук, наприклад, мій колишній студент, живе і працює у Києві. Приїхав сюди на концерт, поспівав — і повернувся у Київ. Сергій Мисько — із Кам’яного Броду. Олекса Буднік — теж викладач нашого коледжу, переможець багатьох міжнародних конкурсів: він сам може двогодинний концерт тримати, але співає з нами в хорі.
— Так само й дівчата, — усміхається Іван Станіславович. — Моя колишня студентка Олена Кур’ята співає в хорі з першого його дня і донині. Дуже давно з нами і Тетяна Вишнівська — викладач дитячої музичної школи, і ще багато хто... Всі витримують наш складний репертуар: пісні народні, твори сучасні й академічні...
— До речі, — замислився Іван Станіславович. — Якось під час концерту в Німеччині один тамтешній колега показав мені збірку їхніх народних пісень. Я був вражений: пісні XVI століття, але кожна має свого автора віршів і музики. Стільки років минуло — а їх пам’ятають!
— Мені стало сумно, — продовжував він, — чому у нас не так? Адже — за визнанням науковців світу — Україна має майже півмільйона народних пісень. Більшість їх упродовж століть співали і співають. Чому ж нема авторів? Чому в нас пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» уже називають народною? Адже кожен школяр знає, що то вірш Тараса Шевченка... Народними називають пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» (автор тексту — Степан Руданський), «Стоїть гора високая» (Леонід Глібов) і ще багато таких.
— Так, нехай раніше російська імперія робила все, щоб ми забули, хто ми є і чиї ми діти. Але ж нині — інші часи. Тому потрібно оновити пам’ять. Я особисто зі своїм хором над цим працюватиму, — підсумував розмову Іван Красовський.
Фото надано Іваном Красовським.
