З цієї нагоди біля пам’ятника-погруддя митцеві слова зібралися представники тамтешньої сільради та Миргородської районної військової адміністрації, працівники закладів культури, педагоги та учні місцевого ліцею, небайдужі односельці. Вони поклали до підніжжя пам’ятника живі квіти та стали учасниками літературної години «Корифей українського письменства — Володимир Самійленко», влаштованої у Великосорочинському літературно-меморіальному музеї Миколи Гоголя. Наукові співробітники закладу ширше окреслили портрет поета на зламі століть і епох.
Життєвий шлях того, хто за словами Івана Франка був «свідомим українцем, усією душею відданим своїй країні та своєму народові», в російській імперії не міг бути легким. Володимир Самійленко з’явився на світ як позашлюбний син поміщика й колишньої кріпачки. Тож носив прізвище матері. За підтримки добрих людей здобув належну освіту спочатку в Полтавській гімназії, а потім і в Київському університеті. Опанував дев’ять(!) мов, якими послуговувався для перекладів українською світової літературної класики.
Однак життєва дорога стелилася не гладко. Через те, що зі студентської лави писав свої вірші виключно українською мовою, наразився на цензурні утиски. Не додавав «благонадійності» і вступ до знаменитого Братства тарасівців, фундатори якого ще наприкінці ХІХ століття взялися «будити» українців заповітами Тараса Шевченка. Тож більшість творів спочатку з’являлися друком у Галичині, тобто за кордонами імперії, «тюрми народів».
Отже, про те, щоб заробляти на життя літературною творчістю, не могло бути й мови.
Залишалися чиновницькі заробітки. Праця у міністерствах освіти та фінансів уже своєї держави — Української Народної Республіки, звісно, приносила більше задоволення, та вона була зовсім короткою. Вже 1920 року Володимир Самійленко емігрував до Галичини. Однак туга за Великою Україною була такою, що в травні 1924-го він повернувся до Києва. Та тяжка хвороба й трагедії у родині (за кілька місяців померли обидві дочки) залишили сил і здоров’я фактично тільки на прощання з Батьківщиною. Влітку 1925 року поет відійшов у вічність...
Але не згасло полум’я його творів. Вони напрочуд актуальні й сьогодні. І не лише ті, в яких Самійленко освідчується в любові до України. Оскільки за проростанням паростків новітнього українського державотворення він спостерігав, як то кажуть, зсередини, тому, як добрий садівник, не міг не помічати на них і шкідливих «наростів» та всіляких паразитів... Тоді перо тонкого лірика перетворювалося на стило пристрасного сатирика.
Зброєю слова він таврував і «стовпів» самодержавства, і лжепатріотів, удатних тільки до словоблуддя, замилування минувшиною без докладання жодних власних зусиль для змін на краще. Таким бездіяльним діячам він присвятив свій хрестоматійний вірш «На печі», який із сарказмом назвав у підзаголовку «Українською патріотичною думою». Створений поетом іще наприкінці ХІХ століття образ української печі як «фортеці міцної», де «на чатах лежать патріоти», не померк і досі, коли про цей елемент інтер’єру сільської хати більшість із нас давно забули.
Ще 1898 року написав ці рядки Володимир Самійленко у згаданій думі:
Наші предки колись
задля краю свого
Труд важкий підіймали
на плечі;
Я ж умію тепер
боронити його
І служити,
не злазячи з печі.
Хіба не про сьогоднішніх чоловіків-ухилянтів, які воліють, аби до війська на фронт боронити рідний край ішов хтось інший — тільки не вони, написав поет 126 років тому? Сьогодні вони лежать не на печах, а на м’яких диванах, звідки зручніше просторікувати про те, як комусь треба воювати...
Такі псевдопатріоти забувають, що про можливі фатальні наслідки від їхньої байдужості та лежебоцтва нікому буде написати вже не через сто, а через якийсь десяток років... Бо зумовлена такою самою байдужістю багатьох поразка від того само ворога понад століття тому може видатися прикрістю дитячої гри порівняно з сьогоднішніми намірами загарбників. Тож задля того, щоб від українських осель не залишилися тільки умовні димарі печей, на яких не лежатиме вже ніхто, мусимо пам’ятати слова поета-ювіляра.
Полтавська область.
