Нині лощена димлена кераміка набирає популярності. Дедалі частіше такий посуд використовують для домашнього вжитку та в ресторанах. Схожа на графіт кераміка може слугувати практичним доповненням будь-якого інтер’єру. Дизайнери охоче поєднують сучасні білосніжні порцелянові вироби з чорними димленими.
Павло Константинов (на знімку) — єдиний майстер в Опішні, що займається виготовленням чорнодимленої кераміки. Окрім роботи вдома, працює у творчій майстерні Національного музею гончарства. Створює неймовірно гарні вироби для музейної колекції і проводить майстер-класи для відвідувачів.

— Павле, знаю, що ви не тутешній. Як потрапили до Опішні й чому тут залишилися?

— Родом я з Горлівки, що на Донеччині. А в Опішню мене запросили друзі в гості. Чесно кажучи, я про це селище нічого раніше не чув. Пам’ятаю, похвалився своїй учительці французької мови, що їду в Опішню. А вона так зраділа й сказала, що це ж славнозвісна столиця українського гончарства.

З друзями ми пішли на тутешній базар кераміки. Я побачив ці вироби й закохався. Вони мене вразили. Виникло нестримне бажання спробувати щось виготовити самому. Я в житті ніколи не гончарював і не мав поняття, як це робиться. Звернувся до тутешнього молодого майстра Юрка Мирка, щоб подивитися, як відбувається сам процес, і «помацати» глину. І мене затягло. Разом із дружиною ми винайняли в Опішні будинок, стали тут жити, і я ходив до Юрка на практику. Це був 2010 рік. У нас із майстром вийшов гарний тандем, я йому допомагав та заодно набирався досвіду. Потім вдома обладнав у кімнаті для себе робочий куточок з гончарним кругом, а на подвір’ї змайстрував горно для випалювання. Активно працював удома й потихеньку почав продавати свої вироби.

— А чому чорнодимлена кераміка?

— Уперше її побачив у нас на базарі. Сподобалися форми й вразив чорний колір. Я зацікавився. Знайшов в Інтернеті ролик про Гавареччину. Там виготовляють саме таку кераміку. Добре пам’ятаю цей ролик, де митці робили чорнодимлену кераміку й у майстерні все закоптили. І їх попросили піти в інше місце. Вони почали випалювати просто в лісі! От я і подумав, що, маючи своє подвір’я, теж можу робити таку кераміку у себе вдома. Для початку змайстрував маленьке горно. Побачив, що випали виходили більш-менш вдалими, й збудував уже більше.

— У чому специфіка випалу в такому горні?

— У середньому на випал іде 12 годин і 3—4 дні горно вихолоняє. Раніше відкривати його не можна. Процес такого випалу залежить від багатьох факторів. А найважливіша вимога до такого горна це те, що воно має бути герметичним. У кінці випалу, коли температура сягає 900—950 градусів, закладається повна топка дров. Усі отвори мають бути герметично зачиненими, щоб там, усередині, задимілося. Якщо не задимиться, то не буде чорного кольору. Ще випал дуже залежить від дров. Якщо сухі — все добре, якщо сирі — можуть бути плями. І порода дров має значення. Але й це не все. Треба уважно стежити за температурою, щоб вона не була надто високою. Бо може вигоріти чорний колір і не буде блиску — ефекту лощення.

— А що таке у кераміці лощення?

— Це полірування виробу камінчиком. Тобто зробив виріб, трішки підсушив і напівсухий беру його й починаю полірувати (загладжувати) гладеньким камінчиком до блиску. Якщо ще й умієш малювати, то можна камінчиком виводити різні узори. Я малювати не вмію, то тільки полірую. Потім виріб досихає повністю — і можна відправляти в горно на випал.

— З вашої розповіді ніби все надзвичайно просто — зробив, підсушив, вилощив, випалив — і вуаля! А що «проживає» майстер під час процесу?

— Чорнодимлену кераміку не потрібно розмальовувати, глазурувати, двічі випалювати на відміну від традиційної. Але її виготовлення теж процес не з простих. Загладжування забирає багато часу. Та й не вся глина лощиться.

От візьмемо червону глину, слов’янську. Вона гарно піддається лощенню, але ця глина легкоплавка. А сіра, опішнянська, погано загладжується, але її важко перепалити. Тому я їх змішую, щоб був баланс.

— Згончарувати, вилощити виріб — це одне. Але сам випал специфічний і повний сюрпризів. Хіба ні?

— Щоразу не знаєш, чого чекати. Я тримаюся стійко, не нервую. Палю, та й усе. Головне — бути уважним. Під час випалу полоскотати нерви може й природа. От знявся вітер — і додав вогню. Тоді ворушу в топці, щоб стрибка температури не було. Бо вироби можуть потріскатися.

— Чи завжди випали вдалі?

— Жоден не буває на 100% вдалим. Десь якась тріщинка чи плями обов’язково є. Такі вироби йдуть для вжитку в моїй родині або ж дістаються друзям. Вони завжди чекають випалу, щоб і їм щось перепало новенького.

— Ваша родина користується чорнодимленою керамікою?

— Так, ми її любимо. Миски, чашки, солянки, цукорниці тощо. Чай заварюємо лише в керамічному чайнику. Так він нам смачніший.

— Де черпаєте ідеї?

— Форми люблю дизайнувати сам. Але можу подивитися в Інтернеті чи журналах. Копії не роблю, завжди щось змінюю. Будь-який виріб продумую заздалегідь, щоб він був зручним у користуванні.

— Нині ви мешкаєте в Опішні, що славиться багатими покладами глини. Яку глину використовуєте? І чи ходили за глиною до кар’єра?

— Така пригода у мене була. Але глин тут багато, треба знати, яку копати, як з нею поводитися, чого чекати. Я, не знаючи, накопав, а вироби потріскалися. Тому більше не експериментую. Тепер я глину просто купляю. Сіру — на колишньому заводі «Художній керамік» тут, в Опішні. А червону — у Слов’янську.

— Чи щасливий ви від того, що чотирнадцять років тому кардинально змінили своє життя?

— Так! Нині я роблю те, що мені подобається. Те, від чого я кайфую.

Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства.

Фото Юрка ПОШИВАЙЛА.