«Тартюф» у постановці Дмитра Богомазова — це історія, розрахована на людину розумну і мислячу, що здатна відрізнити мотузку від змії і навпаки. Жити в гармонії з собою настільки, щоб не піддатися на маніпуляції і оману з боку підступного світу, сповненого чар, спокус та суцільної ілюзії. Адже і сьогодні нам на шляху трапляється чимало сучасних тартюфів: псевдопастирів, шоуменів, містиків і проповідників, священників і політиків та псевдопророків, що під маскою релігії, науки, святого письма майстерно приховують свою демонську личину та лукаві наміри, які здатні зруйнувати безліч людських доль.

Акцент на блакитному екрані телевізора у виставі не випадковий, він вказує нам на потужний засіб маніпуляції масами. Відбувається підміна цінностей: божественні знання та інформація з вищих сфер, потрапляючи до моніторів, трансформуються і зазнають смислових спотворень. Далі, опускаючись на нижчий побутовий рівень, впливають на людську свідомість і сприйняття дійсності.

А ось і жертва тих маніпуляцій — Оргон. Актор Олександр Ярема в ролі Оргона створив переконливий і проникливий характер. Його герой наївно-простодушна дитина, що щиро вірить у диво. Знайшовши розраду у пророцтвах Тартюфа, він забуває про істинно святі речі: доньку, дружину, сина і стару матір. Нехтує честю власної родини. А коли Оргон нарешті отямився, було надто пізно.

Майже на авансцені — довгий стіл, застелений шовковою скатертиною. А на ньому — святковий торт з білим солодким кремом та ажурними візерунками. Він — як символ подарунку, солодкого життя, втіхи та несподіваних сюрпризів. Цей торт утримує на собі увагу протягом вистави, набуваючи нових нюансів і трактувань.

Торт такий великий, що за ним можна сховатися. Сховатися можна і в ньому — так робить Оргон, щоб підслухати, як Тартюф спокушає його дружину.

Поява пройдисвіта і спокусника Тартюфа (Андрій Самінін) у виставі обставлена майже символічно. Він сходить на сцену, немов з хмарини небесної або з невідомих райських планет, і постає перед глядачем в образі пророка чи апостола, що прийшов просвітити людство. На початку він обережно і делікатно підлаштовується до родичів Оргона. Підлещується, повчає, облесливо слугує, немов благородний підданий. Він вправно підшукує ключ до кожного, вивчає усі слабкі місця, щоб потім влучити у вразливі точки. Пафосними промовами, немов священник у церкві, він змушує всіх покаятись та прийняти як дар його релігію, а заодно і нові правила життя. Під кінець першої дії Тартюф стає більш упевненим у собі, він уже ласує солодким тортом, немов кіт сметаною, замастившись тим кремом з ніг до голови.

У другому акті Тартюф досягає апогею нахабства. Жести його стають прудкими, немов у фокусника чи ілюзіоніста. Сам герой починає нагадувати темного мага чи підступного чаклуна, що силою здатен перевернути весь світ.

Тим часом Тартюф вбраний у світлий одяг, немов чистий, непорочний і незаплямований Месія.

І все-таки за ним приходить служитель Феміди й бере під варту. Смиренно склавши пухнасті білосніжні янгольські крильця, Тартюф неквапливо підіймається назад у небо, щоправда, вже без колишнього натхнення, драйву та ентузіазму.

Інтригуючим і нерозгаданим залишився образ Клеанта (Акмал Гурєзов). Інтелігентна людина, витончених манер і звичок. Цей чоловік схожий на вченого, мудреця чи поета. Можливо, це сам Мольєр. Він відкрито на самому початку каже панові Оргону, хто такий насправді Тартюф. За чорними вусами Клеанта ховається легка іронічна усмішка, немов реакція на тотальне безумство, яке охопило цей дім.

Клеант — це антипод Тартюфа, він по праву володіє усіма чеснотами, котрі лише майстерно вдає Тартюф. Та чомусь людям більше подобаються лицеміри...

Їм подобається жити в омані. Можливо, це легший шлях — піти за новим псевдопророком, виконуючи всі його абсурдні інструкції і забаганки, щоб за цим бездумним поклонінням так і не довелось шукати самого себе і власного шляху.