Яка ж багата Україна на таланти! І що не талант — то світоглядна концепція зв’язку людини з природою і рідною землею, космосом принципів, моралі, надії, ідеалів, знання. Усвідомленням відповідальності за Всесвіт у всій його багатовимірності пронизана творчість відомих українських митців — яскравого представника монументально-декоративного мистецтва XX ст. Олександра Саєнка, його доньки, заслуженої діячки мистецтв України Ніни Саєнко та художниці декоративного стилю, представниці третього покоління родини художників Лесі Майданець. Лише невелику частину їхніх творів — 35 килимів і гобеленів — представлено на виставці «Український килим. Золоте перевесло мистецької династії Саєнків», що триває в Національному музеї літератури України.
Серед експонатів є два гобелени Олександра Саєнка — «Зустріч козака» та «Українська старовина», виткані Ніною Саєнко за ескізами батька, виконаними у 1921-1924 роках. Олександр Саєнко (на знімку), учень Михайла Бойчука і Василя Кричевського, належить до когорти видатних художників українського відродження 20-х років минулого століття, які «творили духовний фонд нації». «Митці тієї доби дбали про те, аби мистецтво національного стилю було близьким і зрозумілим народу», — розповідає Ніна Саєнко. Джерелом натхнення, з якого Олександр Саєнко черпав не лише духовні сили, а й знання, була народна творчість, глибинна за змістом і суттю. На теренах відродження традиційної національної культури і творення нового мистецтва, свого, самобутнього і прекрасного, як сама Україна, митець досягнув справжніх вершин. Його твори вирізняються простотою сюжетів і гармонійністю, за якими тисячолітня історія народу. В образах козаків і дівчат, що зустрічають своїх коханих з квітами серед райських садів, де співає дзвінкоголосе птаство, закарбована інформація про життя, світогляд, цінності нації. Герої гобеленів і килимів Олександра Саєнка ніби кажуть: «Ми любимо увесь світ, ми прикрашаємо його, уквітчуємо. Сіємо жито, пшеницю і всяку пашницю, мріємо, кохаємо, творимо, але якщо доводиться, сідаємо на коня — і в похід. Адже ми і гречкосії, і воїни, готові захищати рідний край».
Визнання таланту митця припадає на 60-ті роки минулого століття. У 1962-му у Києві відкривається його персональна виставка, що стала культурним явищем світового рівня. Через 37 років, з нагоди 100-річчя від дня народження художника, за рішенням Генеральної конференції ЮНЕСКО цю дату занесено до переліку видатних світових подій, а 1999-й було оголошено Роком Олександра Саєнка.
Ніна Саєнко (на знімку), розповідаючи про свого видатного батька, говорить не лише про його творчість, а й людяність, яку він зберіг, пройшовши тяжкими дорогами життя. У дворічному віці хлопчик захворів на скарлатину і через ускладнення втратив слух. Сашка, який вирізьблював візерунки на батіжках, запримітив син відомого художника — Петро Ґе. Після його порад і Ганни Барвінок, дружини Пантелеймона Куліша, він вступив до Імператорського училища в петербурзі, потім навчався у Миргородському художньо-промисловому інституті, де ректором був Василь Кричевський. З 1920-го — в Українській академії мистецтв, за відсутності паперу доводилося малювати на газетах і аркушах з книг. Сутужно було і з одягом — тоді Сашко з полотна викроїв собі штани і сорочку, на якій за власним ескізом зробив вибійку. Одного разу, коли вже почав пухнути з голоду, відрізав шмат полотняної сорочки, пошитої і вишитої матір’ю, заґрунтував його, намалював на ньому олійними фарбами портрет Тараса Шевченка. І хоч у ті часи люди не розкошували, на базарі придбали той портрет. На виручені кошти студент купив собі харчі та фарби. У 1928 році, коли Олександр Саєнко завершив навчання в Київському художньому інституті, створив панно «Козак Мамай» і «Невільники» для Історичної секції ВУАН на запрошення В. Кричевського. До цього образу митець повернеться не раз — у 1956-му завершить іншого «Козака Мамая» — з використанням мозаїчного набору соломою та темпери. Мужній козак Мамай, із чубом і вусами, як у князя Святослава, відпустив коня на пашу, а сам, вдягнений у вишиванку, мережану червоним, у шаровари кольору вечірнього сонця, присів під деревом із золотим листям та взяв до рук бандуру. Заспівав про Україну, про рідну неньку, та так, що соловейко, примостившись на гілочці, і той заслухався. Нині це панно — у фондах Національного музею декоративного мистецтва України.
Глибоко символічні й інші твори майстра, який казав: «Щасливий, що міг своїм мистецтвом дарувати радість людям». А найвищою своєю місією вважав служіння Україні. І це не просто слова, це внутрішня потреба промовляти до світу образами і кольорами.
Через усе своє життя митець проніс і гіркоту втрати одного зі своїх учителів — засновника школи монументального малярства («бойчукізм») Михайла Бойчука, якого заарештували і розстріляли у липні 1937 року. Коли українського генія вели під конвоєм до «чорного воронка», йому зустрівся Олександр Саєнко. Не злякавшись озброєних енкаведистів і подальшого звинувачення у підтримці художників, він дістав із кишені сніданок і передав його Михайлові Бойчуку, який в історію мистецтва увійшов як художник світового рівня.
Мистецька спадщина Олександра Саєнка з часом набуває дедалі більшої актуальності, а його 500 творів (гобелени-килими, мозаїки із соломи, декоративні тканини — вибійки, кераміка, малярство, графіка) увійшли до скарбниці української культури.
Творити і любити світ Ніна Саєнко вчилася у батька. Каже, творчі її уроки полягали у спогляданні того, як батько магічним чином перетворював свої думки і матеріали, з якими працював, на високохудожні твори. І хоч пішла навчатися до Київського університету, де відвідувала факультет журналістики, який закінчила у 1970-му, душею і серцем занурюється у мистецтво. Окрім мозаїчного набору соломою, якого вчилася у батька, опановує килимарство. Спочатку з батьком виконує за його ескізами на Решетилівській ткацькій фабриці 10 гобеленів-килимів. А згодом за власними ескізами — ткані панно, що вражають ясністю кольорів, гармонією, філігранністю рисунка. На виставці «Золоте перевесло» лише невелика частина її творів — гобелени «Весна», «Серпанок», «Осінь». Мисткиня розповідає, що першим її килимам дала напуття Надія Бабенко — відома на весь світ килимарниця, лауреатка Шевченківської премії, гобелен якої прикрашає залу ООН у Нью-Йорку. Край, що славиться людьми, мовою, історією, чудова полтавська природа підказали майстрині і сюжети, і кольори диво-творів.
Монументально-декоративні килими Ніни Саєнко «Світанок», «Сад-виноград», «Купальська ніч», «Птахи і квіти», «Думи мої, квіти мої» були представлені на інших художніх виставках — їх родина митців провела понад 200 в Україні і 15 за кордоном.
Продовжувачкою традицій, започаткованих Олександром Саєнком, є його онука, заслужена діячка мистецтв України Леся Майданець (на знімку). З дитинства вона жила в оточенні творів свого славетного діда і матері, вчилася у них.
Нині її твори, що вирізняються неповторним авторським стилем, — у Шевченківському національному заповіднику у Каневі, Музеї історії Києва та в багатьох інших колекціях. На виставці у Національному музеї літератури України Леся представляє свій гобелен «Осениця», у центрі якого, посеред дивовижних квітів і звірів, — невмируще древо роду. Килим, як і інші роботи майстрині, представлені в експозиції, вражають перш за все своєю неповторною колористикою та декоративним трактуванням чарівної української природи.
На виставці, яка працюватиме до кінця лютого, можна ознайомитися з науковими виданнями, книгами-альбомами Ніни Саєнко і Лесі Майданець — «Олександр Саєнко: до становлення і розвитку українського монументально-декоративного мистецтва ХХ століття», «Шевченкіана Олександра Саєнка», «Золоте перевесло : Мистецька династія Саєнків у музеях України» та іншими.
Завершуючи екскурсію виставковою залою, пані Ніна розповідає про створення нею та Лесею Майданець за мрією її батька Мистецької студії імені Олександра Саєнка, де навчаються діти з вадами слуху. «У студії діти творять світ краси і гармонії. Для них відкриваються прекрасні шляхи успішної самореалізації у майбутньому», — каже мисткиня.
Фото надано Ніною Саєнко.
