Село Негровець на Міжгірщині просто лихоманить від зухвалих нападів вовків на худобу. Вже цього року високогірне поселення недорахувалося шести овець, а ґазда Іван Ворон позбувся телички. Ці факти викликали закономірне занепокоєння.
Справжню війну вовки оголосили селу майже два десятиліття тому. Відтоді не обходиться без тривожних пригод. Якось протягом лише одного року тутешні дворогосподарства залишилися без шести корів і телиць, двох лошат і сорока з гаком овець. Сільський голова Іван Ярема згадує і свіжішу подію: торік під час випасу отари серед білого дня, навіть за присутності біля неї вівчарів, сірі умудрилися одним махом заїсти аж вісім овечок.
Чому хижаки зайнялися розбійницьким промислом саме на цій території, точніше — під полониною Тяпеш та в урочищі Косий Верх? Негровець — село з поголовним тваринництвом. Тільки овець тут — далеко за півтори тисячі. З вісім десятків коней та лошат. А ще тут чимало корів та малих телят, які у теплий сезон також перебувають на зелених вигонах. Звісно, коли мирно випасаються цілі стада свійських тварин, ще й як зручно орудувати чотирилапим бандитам, які підтягуються з навколишнього дрімучого лісу.
За осінніх холодів, коли кошари в горах порожніють, часто-густо сіроманці вичняють наскоки й на саме село. Вже не дивина, що місцеві мешканці запримічають їх на центральній дорозі. До речі, вовкам до смаку і їхні близькі родичі — собаки, яких загризають безпосередньо на ланцюгах. «Слава Богу, що не кидаються на людей», — кажуть тутешні, хрестячись. Раз у раз зграя кровожерливих зазирає і в сусідні села — Синевир та Колочаву, завдаючи господарям чималої шкоди.
Що робити з вовком, коли він із санітара лісу перетворився на ворога свійської худоби? На селянських сходках однозначно лунає заклик іти в контрнаступ, оголосивши вовка у їхній місцевості «персоною нон грата». Себто пора починати полювати на хижаків усерйоз. Але одразу постають дві проблеми. Перша полягає в тому, що полювання — справа складна і геть занедбана останніми роками. Колись за вбитого вовка лісова охорона заохочувала стрільця п’ятьма кубометрами деревини, а за вовчицю її обсяг подвоювався. Нині такого стимулу за знешкодження лісового недруга чомусь немає.
А найголовніша перешкода в тому, що вовче кубло дислокується не будь-де, а в заповідній зоні нацпарку «Синевир». Там же відстрілювати лютого звіра, згідно з буквою природоохоронного закону, — зась! Хоча й існують усе-таки два примарні виходи. Підстерігати вовків із рушницями на заповідних територіях і переслідувати далі аж до Іршавського району, куди, за однією з версій, простягнувся «накатаний» маршрут переходу сіроманців. Або потерпілим ґаздам стукати у столичні двері Міністерства екології і природних ресурсів, щоб воно дало добро на регуляцію кількості вовків у цьому краї.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Василь НИТКА.
Фото Сергія ГЛАДКЕВИЧА.
Від редакції
«Голос України» вже неодноразово порушував так звану вовчу тему. Щоправда, попередні наші публікації висвітлювали другий бік проблеми. А саме те, що у суспільстві умисно нагнітається тема шкідливості сіроманців, щоб на цьому тлі дозволити полювання на них у заповідних зонах тощо, чим нині грішать наші скоробагатьки. Не заперечуємо. Але, як бачимо, є й інші проблеми. І в кожному окремому регіоні вони потребують свого власного вирішення. Бо хотілося б, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. А це значить, що без серйозного державного втручання тут не обійтися...
