На Вінниччині, у селі Хижинці, селяни затримали невідомих, які вночі розвалювали чужу хату. Якась жінка найняла людей, які, дочекавшись темряви, з молотом і ломом взялися до роботи.

Двоє місцевих жителів, Ігор і Юрій, повертались з роботи і звернули увагу на гупання і звук пилки, що долинали з обійстя їхніх сусідів Данильченків. На подвір’ї стояла іномарка.

Сільський голова на НП не відреагував

Юрій має вдома офіційно зареєстрований пістолет для відстрілу гумовими кулями. Прихопив зброю і разом з Ігорем зайшли на подвір’я до сусідів. На їхнє запитання: «Хто там? Обізвіться!» ніхто не відгукнувся. Тоді Юрій вистрелив угору. Одна тінь шугонула у садок. А двоє вийшли із-за хати. При світлі ліхтаря хлопці побачили, що це люди не з їхнього села. Біля них лежали молот, лом, у дерев’яному сволоку застрягла пилка. Найбільше вразило, що задня і бокова стіна будинку уже лежали на землі. Нічна стрілянина вивела з будинків інших людей. Незнайомці намагалися сісти в автомобіль і втекти, але селяни завадили їм це зробити. Оточили і так утримували доти, доки не приїхали господарі, яким повідомили телефоном, і міліція.

Депутат сільради Микола Глущенко, який проживає неподалік, повідомив про пригоду сільському голові Василю Шевчуку. Однак, за словами пана Миколи, той, чомусь, не відреагував на таку резонансну подію. Більше на дзвінки не відповідав. Коли хлопці приїхали до нього додому, щоб повідомити про НП, двері їм ніхто не відчинив.

— Ні мені, ні моїм землякам незнайомі чоловіки так і не відповіли, хто вони, звідки, чому опинилися біля чужого будинку, а головне — навіщо розвалили стіни, — розповів під час зустрічі з кореспондентом «Голосу України» сільський депутат Микола Глущенко. — Щоб вночі комусь розвалили хату, такого у нашому селі ще не було.

Впаде комин — земля перейде сільраді

Вісім років тому будинок, який розвалювали незнайомі люди, придбала сім’я Данильченків. Людмила родом з цього села, тут народилася, виросла, деякий час працювала. Земляки добре пам’ятають її дідуся. Він, Бондар Василь, повернувся з минулої війни з багатьма нагородами, серед яких був орден бойової Слави. Дід і бабуся працювали у місцевому господарстві. Нема вже їх на світі. Свій будинок залишили Людмилі. У неї з чоловіком троє дітей. Два хлопці закінчують аграрний університет, дочка — школярка.

— Цю хату ми купили для дітей, — каже Людмила. — Не випрошували у держави, а за власні кошти купили, які збирали не один рік, бо заробітки у нас невеликі, та й діти вчаться, потрібні постійні витрати. Оформили хату на чоловіка. А тут прийшли люди — і розвалили. Дві стіни справді лежать на землі. Ще трохи — і так само впав би дах.

На всі запитання господарки будинку незнайомі їй чоловіки не відповідали. Час від часу вони спілкувалися по телефону з якоюсь жінкою. Людмила каже, навіть було чути, як та кричала, мовляв, чому вони не втечуть звідти. А потім та жінка явилася на подвір’я власною персоною.

— Вона теж не з нашого села, — розповідає Людмила. — Називати себе не захотіла. Все намагалася відвести мене подалі від людей, щоб про щось поговорити. Я ж наполягала, щоб спілкувалася при всіх. Нарешті вона повідомила, що розвалити хату їй дозволили. Ми всі замовкли від здивування, коли почули про таке. Ще й уточнила, що їй показали саме цю хату. Пояснили, що земля тут не приватизована, і це справді так, бо ми ще не зробили цього. Їй сказали, як впаде комин і хати не стане — земля перейде до сільради. Тоді й зможуть наділити її синові, бо він служить в АТО. Все, що вона казала, чули мої земляки, які в той вечір зібралися у нас на подвір’ї. Але хто саме їй давав такі обіцянки, хто показував оселю, жінка про це не обмовилася жодним словом.

— Коли я побачив цю жінку, то пригадав, що вона вже була у нас на сесії, — продовжує Микола Глущенко. — Знаю, що їй пропонували земельні ділянки, але, очевидно, чимось вони не підійшли.

Міліцію чекати довелося довго. Приїхала група з Вінницького райвідділу. Трьох чоловіків і господарів запросили до райвідділу.

— З міліції ми вийшли о пів на другу ночі, — каже Людмила. — Я наполягла, щоб у протокол внесли слова жінки, які вона говорила при людях, що їй дозволили розвалити будинок. Спочатку цих слів не було в тексті.

Після того, що сталося, Людмила спілкувалася з сільським головою Парпурівець Василем Шевчуком (до складу цієї сільради входить село Хижинці). Каже, розмова відбувалася у присутності депутата сільради Валерія Шпака. За словами жінки, єдине, що почула від пана Шевчука: «А ти чому не приватизувала землю?». Її чоловік з синами підперли дах дерев’яними стовбурами, щоб до кінця не розвалився. Бо ж «впаде комин — земля перейде сільраді». Жінка каже, що вона не раз чула ці слова від сільського голови.

«Що це за анекдот ви розповідаєте...»

Сільський голова Василь Шевчук, з яким двічі спілкувався телефоном кореспондент «Голосу України», обидва рази стверджував, що хата на місці, ніхто її не розвалював.

— Що це за анекдот ви мені розповідаєте? — запитував керівник села. — Я нічого не знаю і не хочу знати ні про яку хату. У нас у селі вільних земельних ділянок нема. Усіх, хто звертається, відправляємо в управління земельних ресурсів. Там мають право наділити землю за межами населеного пункту.

Голова повідомив, що одному учаснику АТО письмово видали довідку про те, що вільних ділянок на території села у них нема. Пан Шевчук категорично та ще й емоційно відхрестився від того, що з дозволу сільради хтось розвалив будинок сім’ї Данильченків. Сказав, що це наклеп на нього.

Начальник Вінницького райвідділу міліції Віктор Сидоренко у розмові з автором статті повідомив, що вже встановлено, що жінка, син якої служить в АТО, найняла людей, які мали розвалити будинок, бо на цьому місці її синові обіцяли надати земельну ділянку.

— Господарі розваленого будинку мають звернутися до суду і їм буде відшкодовано збитки, — уточнив Віктор Сидоренко. — Кримінальне провадження не відкрито, бо не встановлено суму збитків. Стаття 194 Кримінального кодексу України передбачає у випадку незначних збитків адміністративну відповідальність. Будинок, про який йде мова, старий, стіни глиняні, очевидно, сума збитків буде незначна. Передбачаю, що кримінального провадження може не бути. Але це стане відомо після встановлення суми збитків.

— Ми після того три дні не могли спокійно спати, — ділиться думками господар розваленого будинку Микола Данильченко. — На цьому наші тривоги не закінчилися. Тепер ще й по судах треба ходити. За своє ще й маєш потерпати. Чому? Бо такий у селі керівник?

Фото автора.

Людмила Данильченко переконана, що без згоди сільської влади незнайомі люди не руйнували б чужий будинок.