«Повернення» — так зветься сценічна фантазія у стилі модерн на дві дії, яку нещодавно показав у столичному Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса режисер Харківського театру імені Шевченка Олександр Ковшун. Не надто «сценічні» оповідання Набокова, три з яких узагалі вперше побачили світло рампи, трансформувались у дійство, як метелики з епіграфу вистави («...Чому метелики летять на світло?..»): «Казка», «Дзвінок», «Випадок з життя», «Повернення Чорба»...
Глядач немовби проходить галереєю, де в красивих рамах — кожна зі своїм ексклюзивним освітленням (завдяки заслуженому працівнику культури Володимиру Мінакову) — живуть власним життям картини. З різною жанровою стилістикою, з різними сюжетами, вони, одначе, написані пером одного майстра. Тексти Набокова стали для О. Ковшуна швидше приводом для роздумів, ніж основою сценічної дії. Бо, скажімо, у «Випадку з життя» текст частково реалізується через пластичні картини в жанрі німого кіно (режисер з пластики — Олена Приступ), а в «Поверненні Чорба» він потрібен лише для уточнення деталей цієї драматичної оповіді.
Олександр Ковшун — режисер, що мислить образами: парадоксальними, пронизливими, глибинними. У новелі «Дзвінок» ідеться про повернення сина до матері, яка вже не чекала на нього. На початку дії син (Артем Сердюк) та мати (Тетяна Турка) стоять, загорнуті в сувій тканини та притулившись один до одного. Поволі син відходить від матері, розгортаючи тканину, на яку, немов на екран, транслюються кадри Першої світової війни (художнє оформлення та костюми — Олександр Абманов). І цей символ зв’язку між дитиною і матір’ю, який існує завжди, доки є любов, знаходить завершення у фіналі. Мати, плачучи, зізнається, що у неї тепер інше життя, що він повернувся занадто пізно. А син, заспокоюючи її, каже, що завтра поїде. Відчайдушна синова любов і його добровільне зречення матері заради її щастя... Вони знову загортаються у цю єдину — спільну — тканину, але він робить різкий крок убік — і тканина рветься. Тепер зв’язок між ними втрачено назавжди...
У цій галереї образів під назвою «Повернення» буквально все відмічено рафінованою естетичністю: від фантастично красивої червоної сукні Мадам Отт (Оксана Стеценко) до пантофлів дружини Чорба (Ірина Роженко). Кожен персонаж, як і годиться пристойній картині, має своє місце, але Мадам Отт, котра грає чорта, настільки близька булгаківській Маргариті в сцені балу, що у набоківську палітру вкраплюються вже зовсім інші фарби; Павло Романович з новели «Випадок з життя» (грає сам Олександр Ковшун) є швидше чеховським, аніж набоковським персонажем. Проте я дозволю собі не погодитись із другою частиною епіграфа до вистави («Це схоже на втрату рівноваги»). Ні, це скидається на спробу віднайти отой хиткий баланс — між власними фантазіями і шансами на їх втілення («Казка»); між втратою себе через смерть коханої — і відчайдушною спробою знайти себе знову («Повернення Чорба»). Рівновага між собою втраченим і собою віднайденим. Макс Фрай пише: «Повернутися неможливо — замість нас завжди повертається хтось інший». Проте у «Поверненні» Ковшуна бринить один дуже важливий мотив: той самий інший, який повертається замість тебе, колись був тобою — і про це варто пам’ятати.
Харків.
На знімку: Євген Моргун (Ервін), Майя Струннікова (Жінка в кафе).
Фото Влади СВЯТАШ.
