Вийшла у світ «Причинна проза» — шістнадцята авторська книжка Віталія Шевченка. Жанри його попередніх видань: художня проза, поезія, публіцистика, краєзнавство, науково-публіцистичні твори, фотомистецтво, графіка. Віталій Шевченко також захоплюється фотосправою, колекціонуванням матеріалів з історії українського правозахисного руху.
Маючи педагогічну, журналістську і управлінську освіту, автор тривалий час працював журналістом, в 1994—2005 роках був народним депутатом України в парламенті ІІ, ІІІ і ІV скликань, кілька років очолював Національну раду України з питань телебачення й радіомовлення.
Книжка Віталія Шевченка «Причинна проза» включає оповідання й твори інших жанрів короткої прози, в основі яких лежать комедійні історії, узяті з реального життя. Дія відбувається і в радянський час із його безглуздими порядками, і в роки сучасної незалежної України, охопленої хаосом. Стародавнє слово «причинна» означає «божевільна», «не при собі». От і в цих оповіданнях, переважно не вигаданих, а пережитих чи підслуханих, насправді багато абсурду, іноді веселого, іноді сумного.
Хочеться відзначити те, як у цій книжці, представленій читачеві видавництвом «Гнозіс», невимушено, тонко психологічно, з величезною любов’ю до рідного українського народу й гордістю за нього автор показує життя сучасників. «Наберіться терпіння. Це не найгірше з того, що в наш час друкується...» — такі слова автора передують невигаданим історіям, проілюстрованим світлинами фрагментів скульптур Франсуа Огюста Рене Родена. Віталій Шевченко не випадково звертається до творчості великого Родена, пронизаної бунтарством і викликом академічним канонам краси. Скульптор ліпив «момент пробудження людини, переходу від сну до буття, до усвідомлення самої себе». І, можливо, споглядаючи фрагменти роденівських сюжетів, читач переймається ідеєю автора книжки — рухатися вперед, усвідомлено робити свій вибір сьогодні, щоб не втратити майбутнє. При цьому не можна забувати своє коріння, своє минуле, щоб не повторювати помилок. Його короткі історії, а іноді це ціле життя, як в оповіданні «Той, хто не поспішав», викликають посмішку крізь сльози, адже все це було так недавно з нами, з нашими близькими.
Оповідання «Той, хто не поспішав» розказує про людину, яка раптом стала Героєм Соцпраці. Уся його історія вміщується в чотирнадцять (!) рядків і закінчується так зненацька, що починаєш тріпати книжку: може, сторінки склеїлися й там ще є продовження?! А його — нема, у тому й курйоз нашого буття — живемо без продовження, панове.
