Надворі розвесняється. Але із промерзлих стін сільських закладів культури холод не вийде ще до літа. Це не метафора. Чому вогнища культури тепер більше нагадують охололі попелища?

— Таню, біжи, там дівчата нову пісню переписують.

— Та я не знаю, щось у мене голос так сів, що вже й розмовляти не можу, не те що співати...

— Та не починай. Там в кімнаті тепленько. Люди прийдуть...

Хористки, які вели цей діалог на порозі свого клубу у Корчівці, що в Красилівському районі на Хмельниччині, вже не юні. За свій вік і самі наспівались, і людей повеселили. От буквально півгодини тому зустрічали біля сільради гостей із обласного центру піснею. Ця зустріч одразу поліпшила настрій, і зовсім не хотілося думати, що жінкам у вишиванках холодно на морозі, що їх чекають хатні клопоти, але...

Як там не є, а людям хочеться і радості, й розваг. І не тільки тих, що цілодобово крутять на різних телеканалах. А хто ж у селі розважатиме, як не свої артисти? Але де їх взяти, коли навіть цегляні мури не витримали бідності та недофінансування. А що вже говорити про людей?

Сільській культурі справді нелегко з фінансами. Але там, де хоч якусь ініціативу виявляє сільський голова, не все завмирає. Як от і в Корчівці. Бо не за бюджетні кошти, а саме на гроші сільських активістів та з ініціативи голови причепурили клуб. Де підфарбували, де підбілили, пошили нові штори...

У клубі, як і раніше, холодно. Бо ніякий сільський бюджет не витримає постійного опалення залу, допоміжних приміщень та сцени. Рятують локальні системи опалення. От і тутешні артисти проводять репетиції у невеличкій кімнаті з електричним обігрівачем. За останні два десятиліття подільські села втратили близько двох сотень клубів. Та якщо порахувати, скільки за цей час щезло сільських шкіл, дитсадків та лікарняних закладів, то побачимо, що з культурним сектором не все так погано.

Ось вам цифра...

Найважче вистояти клубам і будинкам культури там, де дотаційні місцеві бюджети. А такі — практично всі. Тож кошти розподіляють так, щоб хоч на зарплату завклубу вистачило. Ще — сплатити за електроенергію чи газ. Бо такі борги бюджетним установам не вибачаються. От і все. Далі, як хочеш, так і танцюй. Минулий рік не став винятком у практиці фінансування, коли культурі віддається те, що залишилось після розподілу для решти галузей. На все в області пішло майже 63 мільйони гривень, і це стовідсоткове виконання планових призначень. Тож наче й не скажеш, що культурі недоплатили. П’ятнадцять мільйонів — на зарплату культармійцям, ще півтора мільйона — на «комуналку», ще дещо — на книжки для бібліотек, трохи — для музейних експонатів, трошки — на поповнення фільмотеки. Потрібно було відремонтувати покрівлі краєзнавчого музею та облфілармонії, добудувати гараж у театрі ляльок, змонтувати пожежну сигналізацію в обласному театрі. Та й костюми в артистів філармонії вже зносились...

Гроші давали на те, що вкрай необхідно. Хто їх отримав, особливо не розбагатів. Але ж у цьому списку нема жодного сільського клубу чи Будинку культури, якому теж потрібен новий дах. І не через те, що шкода, просто на всіх грошей у бюджеті немає. Мало того, в районах кажуть: навіть із зарплатою не скрізь все було гаразд. Так, на одній із останніх сесій Ізяславської райради про проблеми обмеженого фінансування галузі заговорив голова комісії з питань освіти, культури, молоді та спорту Володимир Левченко. Сказав, що деякі сільради не змогли виплатити працівникам культосвітніх закладів матеріальної допомоги на оздоровлення, для всіх не вистачило повних окладів. А ще начебто керівникам міських будинків культури та бібліотек натякали, що необхідно економіти енергоносії. Зиму пережили в холоді, зате заощадили понад 130 тисяч гривень. Та ці кошти «в культуру» не пішли, а при черговому уточненні бюджету їх без погодження з відділом культури передали іншим галузям.

Депутати, щоб розібратись, чи ті скандальні факти відповідають дійсності, подали запит до райфінуправління. Але що може змінити відповідь звідти? Районним відділам культури вже не одне десятиліття доводиться працювати за принципом: ось вам цифра бюджетних видатків, а ви як хочете, так і влазьте в неї. Через те й виходить, що спочатку райвідділи, а потім і сільські клуби нагадують велетня, котрий у лютий холод натягує на себе коротенькі дитячі штанці, щоб трохи зігрітись.

Було б бажання

Можна прискіпуватись до того, чи правильно розподілено бюджет. Але хто скаже, що спочатку треба купити музичний центр, а потім медапаратуру? Чи замість нової підлоги для будинку людей похилого віку придбати мідні труби для оркестру?

Ці порівняння не піддаються логіці. То невже немає виходу? Невже й надалі старі сільські клуби валитимуться або в кращому разі перебудовуватимуться у дитсадки? І невже тільки держбюджету, а не самій сільській громаді, потрібні свої музики-танцюристи? Можна пригадати часи, коли не тільки музінструменти, а й самі будинки культури зводились за рахунок тих, хто в селі господарював, — тобто колгоспів. Чому тепер не так? В області вже нема практично жодного села, на полях якого не працював би інвестор. Звісно, не його справа опікуватися ще й місцевим хором. Але заплатити громаді за користування її землею достойні кошти — хіба не його обов’язок? А люди вже самі вирішили б, на ці гроші опалення в клубі провести чи дорогу відремонтувати. Розумію, що такі міркування — добрі лише на папері. На ділі ж на превелику силу починають працювати соціальні угоди між громадою та агроінвесторами. А кошти, які декому все-таки вдається отримувати, такі мізерні, що на «пісеньки» їх не витратиш. І все ж дух культури оживає тільки там, де зацікавленість виявляють люди та місцеві керманичі. 

За кілька останніх років бюджет Лісогринівецької сільради, що у Хмельницькому районі, істотно не змінився. Але сьогодні у нього є свій молодіжний козацький естрадно-духовий оркестр. Сама назва звучить, як мідні труби! Голова сільради Василь Лежанський переманив із сусіднього райцентру керівника оркестру Анатолія Слюсаря. Професіонал! За плечима училище та інститут культури, сорокарічний стаж роботи, а чоловік готовий працювати саме у сільському клубі. Такого непросто знайти. Але вже з першої зустрічі голова та диригент зрозуміли, що треба робити. Купили ноти, пюпітри, музінструменти. Брали не нові, а дешеві, старенькі, але цілком пристойні. Ще через пару тижнів уперше зібралися півтора десятка юних оркестрантів. А ще за три місяці(!) оркестр виступив на сільському святі. Нехай ще хтось фальшивив, а хтось узагалі забував ноти, але лісогринівчани зустріли юних музикантів буквально зі сльозами на очах. Бо свої! Виходить, не тільки бюджетом живе сільська культура. А ще й завзяттям та ентузіазмом. Підтримкою земляків. І прагненням не пасти задніх. Якщо немає іншого, то хіба це поганий стартовий капітал?

 

Хмельницький.

Фото автора.

Факт

Десять років тому на Хмельниччині офіційно було 1240 клубних закладів. У 2012-му — 1176.