Шевченко вчора, сьогодні, завтра
Уже для багатьох поколінь небайдужих до долі своєї землі українців Тарас Шевченко означає так багато, що сама собою створюється — на масовому рівні — ілюзія його всеприсутності, всерозумілості та всезнання про нього. Це, звісно, ілюзія, бо до справжніх всеприсутності, всерозумілості та всезнання завжди було і завжди буде далеко. Шевченко як явище велике й вічно живе — невичерпний, нескінченний і незупинний. Волею історії його ототожнено з Україною, і разом з її буттям триває Шевченкове, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, озиваючись до нових болів і дум, приймаючи на себе наші провини та злостиві рахунки недругів або й різноманітні спроби сенсаційних псевдовідкриттів та амбіційних інакопрочитань.
Наріжний камінь національної будови
Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе — своє минуле, свій час і Україну в нім. І наша доба, як і кожна попередня, прагне наблизитися до розуміння Шевченка. Та щоб краще збагнути його як нашого сучасника, треба повніше збагнути його як сучасника людей, проблем, суспільства середини ХІХ ст. Шевченко сам приходить у наш час. Але й ми повинні йти в його час. Йдеться не про «закриту» історичність, загрузання в історичному релятивізмі, а про входження в історичну перспективу. Не про історичну горизонталь, примат синхронності, а про історичну вертикаль, що пронизує різні часопростори. Тільки так між нами й ним глибшатиме взаєморозуміння.
Нас полонить його потужна поетична мова, духовна глибина його особистості, ми переймаємося емоційним багатством та висотою мислі свого великого поета, його громадянським образом, його утвердженням України та свого народу як органічної частини вселюдської сім’ї — всупереч силам імперської заглади... Ці та інші дорогоцінні якості назавжди пов’язані у свідомості українців з його іменем. Але чи завжди і чи сповна ми можемо собі уявити, що за цим стояло, скільки це коштувало духовної енергії, боротьби, болю, прозріння думки, сили волі й душевної доброти? Якими були випробовування й спокуси, сумніви та вагання, хибні кроки й жалі за них? Мабуть, нелегко це відчути й уявити конкретно, бо для цього треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його добу, атмосферу життя, його сучасників. Не лише однодумців та друзів, а й суперечників, опонентів та недругів. Не лише ідеї, співзвучні Шевченковим, а й відмінні від них або ті, що їм протистояли, поняття і принципи іншого характеру, весь широкий спектр поглядів, інтересів та настроїв, що у своїй сукупності і становили ту історичну реальність, у якій він був собою. І той резонанс, який ця історична реальність діставала в минулому та дістає в наш час.
Понад півтора століття тому Тарас Шевченко зробив нам грізну пересторогу:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі?!
Цього не сталося і, певно, вже не станеться. Не лише знак на землі, а й сама земля залишиться, і зватиметься вона Україна. Але що вона означатиме для нащадків? Ми зазвичай уживаємо ті ж самі слова, що й Шевченко: Україна, Правда, Воля, Бог і всі інші, але що за ними чуємо? Втрата Шевченкового змісту слова веде до втрати Шевченка — за будь-якого формального пошанування його імені. А отже — і до втрати сутності України.
У соціології, в економіці, в народногосподарському мисленні є таке фундаментальне поняття: системи життєзабезпечення. Це те, без чого неможливе життя людської громади: хлібопостачання, водопостачання, енергопостачання. Ці системи невільно руйнувати ніяким революціям, ніяким владам, ніяким партіям, — бо нікому не обійтися без хліба, води, вогню...
Певно, і в духовному житті є такі системи життєзабезпечення. І таку функцію життєзабезпечення для українського суспільства чинить насамперед Тарас Шевченко — його поезія, його образ, його постать. Він — один із наріжних каменів нашої національної будови.
І якщо ми хочемо, щоб Шевченко залишався такою системою духовного життєзабезпечення і для наступних поколінь, ми повинні подбати про те, щоб у Шевченковому слові сприймався Шевченків зміст.
Різнорідність стереотипів образу — від пророка до богохульника
Починаючи від оцінок Шевченкової поезії першими читачами його віршів, від листів Квітки-Основ’яненка, Гребінки, рецензій у російській пресі на «Кобзар», статей М. Костомарова, П. Куліша, В. Білозерського та ін. у журналі «Основа», рецензій М. Добролюбова і М. Михайлова, відгуків А. Григор’єва,
І. Прижова та ін., перших оцінок зарубіжних славістів, а потім статей і спогадів у «Киевской Старине», книжки Б. Грінченка «Перед широким світом», праць М. Драгоманова та І. Франка, — про Тараса Шевченка — поета і людину, написано вже не одну тисячу публіцистичних і популярних статей, наукових розвідок, не одну сотню книжок мовами різних народів світу, і несть числа виголошеним на його честь доповідям та промовам. Обсяг Шевченкіани можна порівняти хіба що з обсягом літератури про найбільших світових поетів і мистців. Але в чому він, мабуть, і від них усіх відрізняється (власне, в чому його відрізнено зусиллями його сучасників і нащадків), — то це в кількості й різнорідності модифікацій його образу: стереотипів сприйняття, які випали на його долю, починаючи від того, для якого він сам дав привід, назвавши свою першу збірку поезій «Кобзар».
Втім, кобзар — образ дуже місткий і надається для символічного переосмислення, яке й містить Шевченкова поезія, хоча символічна глибина цього образу не всіма сприймається. Гірше з прямолінійними «теоретичними», ідеологізованими або суб’єктивно-враженнєвими означеннями, чи й корисливо-політичними наліпками, яких ніколи не бракувало. Ще Драгоманов у праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879) налічив кільканадцять разюче строкатих, до взаємовиключності, і разюче довільних — і в уславленні, і в негації — версій Шевченкового образу: від «українофіла», «безумного патріота» й «сепаратиста» до «нігіліста» й «соціаліста», від пророка до лжепророка й богохульника. Час невтомно розширював цю строкату палітру. «Після 1917 року він (Шевченко. — І. Дз.) являвся нам і комуністом, і незаможним селянином, і виразником петлюрівської ідеології, і захисником формули «Єдина, неділима», — писав 1922 року дослідник його творчості Єремія Айзеншток.
У збірці київської губнаросвіти «Пам’яті Т. Шевченка» (1920) є стаття П. Любченка під промовистою назвою «Червоний Христос». З Христом порівнював Шевченка і Микита Шаповал у брошурі «Шевченко і самостійна Україна», водночас бачачи його місце, якби він був живий, «у вільних козаках чи січових стрільцях». Натомість ЦК комуністичної спілки молоді в Харкові випустив 1922 року брошуру «Т. Шевченко», в якій за поетом резервувалося місце першого голови комнезамів. Зовсім іншого ідеологічного спрямування автор — емігрант під псевдо Р. Задніпрянський, в інший час (1946 р.) — також нарікає: можна говорити «щонайменше про яких шість-вісім відмін сфальшованого Шевченка (пригадайте: «Шевченка-народника», в обов’язковому кожусі й шапці з кобзою в руках або біля ніг, Шевченка «поета перед-пролетаріату», «Шевченка-гетьманця і слов’янофіла», «Шевченка-соціаліста» в солдатській шинелі з кацапською бородою, що нагадував не то старовіра, не то своє погруддя роботи Архипенка)». Але й сам запропонував свою «відміну»: Шевченка — майже шовініста.
Серед «шевченкознавчих» наліпок 20—30-х років ХХ ст. популярними були ще й такі: «поет пролетаріату»; «батрацький поет»; «співець бідноти»; «поет наймитів»; «співець гайдамацького повстання». З часом одні версії ставали одіозними, на зміну їм приходили інші: революційного демократа, атеїста, інтернаціоналіста, русофоба, русофіла тощо; на наших очах повертаються деякі старі, в тому числі риторично-патріотичні, а дехто навіть пропонує офіційно оголосити Шевченка національним святим і негайно канонізувати, тоді як інші вишукують способи ідеологічної, етичної чи естетичної компрометації Шевченка та прийоми стягування його з п’єдесталу. Різні політичні сили намагалися пристосувати Шевченка до своїх потреб (незмінна формула: «Шевченко наш!». «Боротьба за Шевченка» — назва не однієї статті й книжки в радянській Україні і в українській емігрантській пресі), — ігноруючи суверенність поезії, її незводимість до ідеологічних платформ.
Вдумливий читач, опинившись на самоті з «Кобзарем», а ще краще — із зібранням творів Шевченка, без особливого труда зможе відшарувати від його текстів різні ідеологічні наноси. І є наукове шевченкознавство, що, попри незгідливість багатьох його підходів, нагромадило величезну суму спостережень, фактів та інтерпретацій, які поглиблюють розуміння творчості Шевченка і стали немовби складовою частиною її буття в історичному часі.
Певна річ, опрацювати весь цей обшир текстів навіть літературознавцеві не просто. А звичайному читачеві вистачить самого Шевченка. Так хотілося б сказати. Але, на щастя (а інколи й на біду), у Шевченка в Україні не було, немає і, мабуть, ніколи не буде звичайних читачів. Його або люблять як свого речника, своє національне альтер еґо, і тоді хочуть знати про нього все чи якомога більше (в гіршому разі — задовольняючись приблизним уявленням і не допускаючи ніякого критичного погляду), або ж його принципово не сприймають, потай чи одверто ненавидять, і тоді дошукуються чогось такого, що могло б його змалити, знизити, — або й домислюють щось негоже на міру власного досвіду.
Раніше за цим останнім стояла демонстративна політична й національна негація Шевченка: монархісти й російські націоналісти (серед них і «землячки») від Каткова до В. Шульгіна створювали атмосферу українофобії, яка й концентрувалася навколо Шевченка як символу українства. Кінець ХІХ — початок ХХ століття породили своєрідне антишевченкознавство (яке, власне, було продовженням жандармського «шевченкознавства» — фахівців з Третього відділу канцелярії Його Імператорської Величності, 40—60-х років). Воно особливо пожвавлювалося під великі ювілеї поета — 50-річчя від дня смерті (1911 рік), 100-річчя від дня народження (1914 рік), коли серіями з’являлися пасквілі на нього. Цю аж ніяк не благородну традицію відроджують на наших очах спадкоємці «киевских русских националистов» 1900-х років, уже під іншими девізами, але з тією ж сфальшованою аргументацією.
Правда, ворожість до української сутності Шевченка тепер прямо не декларується, його намагаються «скомпрометувати», ставлячи під сумнів естетичну вартість його поезії та дошукуючись або додумуючи якісь непривабливі колізії з особистого життя й накидаючи публіці, схильній до сенсацій, своє специфічне розуміння якихось висмикнутих із контексту пасажів.
Але тепер до тих стимулів, які підсичували шевченкофобію століття тому — стимулів переважно з політичних і національних антипатій, додався ще один, до якого далеко було простакам із кола «киевских русских националистов» тодішніх. Йдеться про ту щиру відразу до громадянського почуття, до етичного тонусу, до всього зобов’язливого, що кличе піднятися над собою, — простодушну відразу до всього цього, яка опановує інтелектуального обивателя початку ХХІ століття: адже він переживає апофеоз визволення від усього, що перевищує межі його «еґо». Все велике духом завжди було докучливе для малих духом, і його намагалися змалити; нині ж моральний імператив і в житті, і в мистецтві оголошено авторитарністю, зазіханням на свободу — свободу бути дрібним і безстидним. І під обстріл береться все те, що дратує душевну ледачість.
Історизм мислення
Звичайно, Шевченко захистить себе сам. Якщо його читати. Отож треба мати потребу його читати. І треба вміти читати. Шевченко — поет глибокий і складний. Міф про його простоту і самозрозумілість живий і досі, хоч його поставив під сумнів ще Борис Грінченко у книзі «Перед широким світом» (1907): на підставі свого педагогічного досвіду і читання селянам творів Шевченка та опитувань він дійшов висновку, що селянська маса дуже емоційно сприймала ранні Шевченкові твори і все, що пов’язане з колом селянського життя, та почасти деякі прямі національні аспірації, але не пізніші твори зі складнішою структурою та універсальнішим змістом, де «багато незрозумілих слів», і не ті, що торкаються історичних подій. Так, український селянин розумів Шевченка, коли той говорив про його життя його мовою — мовою символів народної поезії. Тут селянин був ближчий до Шевченка, ніж наш сучасник. Ми ж нині лише здогадуємося про глибокий зміст цієї символіки: «три шляхи» або «могила» — це ніби з топографії, «тополя», «дуб», «осока», «крук» тощо, для прикладу беручи, це для більшості наших сучасників лише ботанічна чи зоологічна номенклатура, що не тягне за собою світовпорядкувальних і світопояснювальних асоціацій. Освічений читач часів Шевченка розумів його політичні ескапади й філософські рефлексії, бо жив у світі тих реалій, що були подразниками поетових чуттєвих вибухів. Для нас же багато із тих реалій — забуте минуле. А багато є й таких, що, навпаки, напрошуються на пряме ототожнення з реаліями нашого часу, і в цьому теж є небезпека викривлення Шевченкової автентичності, а не тільки тривання його політичної актуальності.
Отже, для адекватного розуміння Шевченка потрібен історизм мислення. Треба знати його життя, його час, його оточення, стан України, Росії й світу. Треба, зрештою, знати або вивчати — «коло нього», з його допомогою — українську мову, його українську мову. Не кажучи вже про те, що не все з лексики шевченківських часів живе в устах сучасного українця, не вся його метафорика, особливо побутового походження, асоціює до новочасного досвіду. Треба знайти й нюанси реалій тієї доби, бо, скажімо, коли Шевченко картає «дядьків отечества чужого», то йдеться не про якихось посполитих мужичків, а про царських вельмож із «малоросів»: «дядьками» тоді називали не то вихователів, не то денщиків, якусь особливу прислугу для можновладців.
А втім, Шевченка можна зрозуміти, сказати б, із нього самого. І про свій час, своє суспільство, свій народ він може сказати чи не більше, ніж будь-які коментарі. Треба тільки читати без упереджень, уважно і вдумливо.
«Кобзар» — не Коран і не Євангеліє
Понад сто років тому, в промові на 43-ті роковини смерті Шевченка, Іван Франко застановився над питанням про те, чи можемо судити про нього з історичної перспективи, піднявшись над злобою дня. Адже «питання і справи, порушені ним, закляті в форми віщого слова, ще не перестали ворушити пристрастей та збуджувати ілюзій. Отим-то противники й прихильники однаково з жахом оминають такі вислови нашого Кобзаря: одні, щоб не ворушити болючого місця і не договорюватися до лютості; другі, щоб не знайти в них чогось такого, де б довелося справді признати рацію противникові з ущербом для честі, а може, лише для непомильності нашого дорогого поета».
«Та я думаю, — продовжує Франко, — що для нас, виплеканих і вихованих Шевченковою піснею, у яких Шевченкове слово нерозривно зіллялося з усім найкращим й найвищим, що дає нам новочасна наука і новочасна культура, — що для нас давно настала супроти Шевченка ота історична перспектива. Ми можемо спокійно слідити за кождим розмахом його орлиного крила, можемо розбирати критично його погляди і не потребуємо жахатися ущербу для його честі й для нашої національної гордості, коли нам доведеться признати якийсь його погляд хибним або думку якусь неясною. Ми знаємо, що наш поет був чоловік, значить — міг і мусив помилятися. Його «Кобзар» для нас не Коран і не Євангеліє, і навіть не підручник історії, чи політики, чи філософії, і виказання одної-другої помилки нічогісінько не вхибить його вартості у тім героїчнім, чистім, щиро людськім почутті, яке ніколи не помиляється і, лежачи в основі всіх поступових і ліберальних програм, лишається безсмертним, хоч і як би змінилися побудовані на нім логічні програмові конструкції».
Чи думав Франко, що й більш як через сто років після цих його слів, більш як через півтора століття по смерті Шевченка, оті «питання і справи, порушені ним, закляті в форми віщого слова», залишатимуться такими ж збудниками пристрастей та ілюзій, як і були, заважаючи поглядові з «історичної перспективи»? І все-таки підхід, який запропонував Франко, єдино гідний стосовно Шевченка.
Він допоможе нам знайти розумну позицію в тій ситуації, яка зветься «культ Шевченка». Кожен народ шанує своїх великих і створює навколо них ореол — «культ». Але культ Шевченка — це явище унікальне, особливе. По-перше, своїми масштабами. По-друге, тим, що він ішов «знизу», від соціально і національно пригнобленої людності. По-третє, тим, що влада імперської Росії всіляко придушувала цей культ, але всі наступні влади в Україні, зрозумівши безплідність боротьби з Шевченком, самі заходжувалися і заходжуються творити свій «культ» Шевченка як важливу частину політики задобрювання народу.
Офіційний культ Шевченка завжди був і буде фальшивий і відразний. Але й стихійний, «низовий» культ має свої стереотипи і часто виявляється в крикливих, непривабливих формах.
Українським інтелектуалам, починаючи від Михайла Драгоманова й Івана Франка, доводилося говорити про ці форми з прикрістю. Але скільки вже не сказано було (й буде) на ці теми і дуже мудрого, і не дуже мудрого, — нічого з «культом» не вдієш. Він живе і житиме, поки болітимуть ті болі, якими дихає Шевченкова поезія. Однак пам’ятаймо: слово «культ» пов’язане зі слово «культура». Отже: ідімо до... культури культу. До культури прочитання Шевченка. До культури його вшанування. Зрештою, до того, до чого закликав у цитованих вище словах Іван Франко.
Статтею Героя України, лауреата Шевченківської премії, академіка НАН Івана Дзюби «Голос України» започатковує публікацію матеріалів, присвячених 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка.
Значення і велич національного Пророка не вичерпується межами літератури чи культури в цілому. Як стверджує директор Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Григорій Семенюк, «ідеться про саме існування українського народу... Подібно до біблійного Мойсея він залишив по собі найцінніший дар — заповіді українському народові, і найголовніша з них — заповідь сина-патріота:
«Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть».
Дивно, але час від часу все ще спалахують дискусії на тему: «Чи був Кобзар державником?». Однозначну відповідь на це запитання дав скептикам сам Тарас Григорович — у Слові до «мертвих, живих і ненарожденних»:
«Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі...»
Літературна і художня творчість Шевченка виразно пронизана національною ідеєю, вона визначала і досі визначає державницьку традицію народу, котрий вийшов із рабства, але, на жаль, його «ясновельможнії гетьмани» все ще нарізають кола пустелею, заблукавши між полоном і волею. Своєю спадщиною геніальний провидець застерігає про небезпеку нової «рути... Волі нашої отрути», якщо вітер розвіє надію на святу правду у рідному домі...
«Тарас Шевченко — архітектор української державності»: одна з головних тем, які «Голос України» порушуватиме у рубриці «І мертвим, і живим, і ненарожденним». Своїми роздумами про роль Тараса Григоровича в генерації ідей, завдяки яким формується нація, поділяться шевченкознавці, письменники, громадські діячі. Люди, які допоможуть усім нам без упередження перечитати і переосмислити творчість одного з найбільших Українців за всю історію нашої землі.
Іван Дзюба.
У Національному музеї літератури України — безперервне читання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Березень 2013 року.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
