Недавно прочитав у когось з вітчизняних письменників: «Є вірші, як хліб, і є вірші, як вино». Поезії, з яких скомпоновано збірку Мирослава Лазарука «Ночі з амазонкою», справді нагадують вино. Добре виброджене-вистояне, яке аж іскриться живою силою сонячних грон. Поет не займається словесним фіглярством, а заглядає у власну душу. І цілком справедливо мовлено ним: «Бо й нічого мить оця не варта, У якій мене й тебе нема». Додамо: де відсутнє високе небо любові, в полоні якої забуваєш про все на світі.
В українській літературі маємо класичні взірці інтимної лірики, зібраної під обкладинками однієї книжки. Це і «Зів’яле листя» Івана Франка, й «Таємниця твого обличчя» Дмитра Павличка, і «Ту жінку я люблю» Миколи Вінграновського...
Цю традицію продовжив і Мирослав Лазарук, який виніс на читацький загал збірку «Ночі з амазонкою», що побачила світ у тернопільському видавництві «Терно-граф».
Сповідь-розмова поета — то і солодкі спокуси, і шаленство споконвічних людських пристрастей, і справжній вир кохання — «Усе, що недопилося губами, І що лягло печаллю на чоло». І що характерно, ці почуття очищені від пороху щоденної рутини, заземленої буденщини:
Шепочуть руки,
розгортають ніч.
До божевілля —
найкоротша мить.
Але не йде.
І тільки віч у віч
Дві свічечки.
І липами шумить.
Крадливий вітер.
Приваблює версифікаційна орнаментальність поезій з її багатими пастельними напівтонами. Є в ній щось від покутської вишивки, від карпатських народних мелодій, від різьбярського штукарства, яким ще донедавна так славився край Черемоша й Прута. «Ти свічечку вже погасила, Щоби не постукав ніхто» — так просто і так печально-зримо. Аж ніби відчуваєш той жіночий біль одинокості. Або «У пазусі твоїй два світляки, Мов потерчата, бісики пускають...» Відчувається, що автор виріс на Прикарпатті, неподалік від Коломиї (до речі, назва цього самобутнього міста прикрасила титульну сторінку його першої поетичної збірки), а після університетських студій у Львові живе і працює у Чернівцях — редагує «Буковинський журнал».
Ліричний герой Мирослава Лазарука заворожений і навіть трохи знічений жіночою красою, невідворотними почуттями і захмелілою звабою:
Я боюся тебе
очманіло,
Ти уся із гірких
полинів,
Забираєш живцем
моє тіло,
Навіть слід
в небесах зворонів.
«Ночі з амазонкою» — то передусім висока напруга почуттів, феєричність образів, майже оголена відвертість про пережите-передумане, в яку подекуди вплітається легка зажура ліричного героя, немов вересневий подих бабиного літа:
Як падолист
оголеним крилом
Війне туди,
де ходять наші душі,
І я піду товченим
дрібним склом
Крізь води, сльози
і камінні суші.
І, як справедливо зазначено в анотації до збірки, поетова інтонація не позбавлена філософічності, без якої навіть інтим на межі з еротикою звучить поліфонічно, приваблює несподіваністю образу й думки.
Мирослав Лазарук відомий у вітчизняній літературі передусім своїми соціально-філософськими мотивами, історичними рефлексіями, поетичними роздумами про рідний край. Це засвідчують уже навіть самі назви деяких його поетичних збірок: «Коломия» (Київ, 1988 р.), «Покрова» (Снятин, 1993 р.), «Пантір» (Чернівці, 2006 р.), «Цісарська дорога» (Чернівці, 2011 р.). До речі, за останню поет удостоєний торік всеукраїнської літературної премії імені Павла Тичини. А ще треба згадати його книгу-есе «Микола Вінграновський. Степовий Сварог» (Харків, 2009 р.), зі сторінок якої постає харизматичний образ незабутнього Маршала вітчизняної літератури — одного з найяскравіших українських поетів ХХ століття.
«...Ми сотворили рай з тобою, Маленький рай для двох персон», — щиро зізнається ліричний герой Мирослава Лазарука. Спробуйте і ви туди бодай зазирнути, щоб відчути смак справжньої пристрасті й піднебесної любові. Для цього досить зупинити свій зір на перших-ліпших рядках поетичної книжки «Ночі з амазонкою». Хоча б на таких:
І понад тисяччю
вагань
— То крові гук,
то сніжне ложе,
То доторк губ —
як рання грань.
