Роман волинського письменника Володимира Лиса «Століття Якова» висунуто на Шевченківську премію. З автором зустрівся кореспондент «Голосу України».

— Володимире Савовичу, до «Століття Якова» в мене особливий інтерес. 2 січня 2010 року, книжку тоді ще не було видано, я був на похороні одного із прототипів головного героя — Андрія Тимощука із села Гаразджа, що під Луцьком. Про нього мені розповів лучанин Йосип Ващук, який опікувався долею колишніх солдатів-волинян, що воювали у Другу світову війну у Війську Польському. Познайомитися з Тимощуком за життя не встиг, то хоч провів його в останню дорогу.

— Андрій Тимощук був ординарцем князя Радзивілла. Свого часу написав матеріал, який у мене називався «Вершник на червоному коні». А в газеті «Волинь» нарис вийшов під заголовком «Солдат трьох армій». Він служив у Війську Польському, в УПА, потім у Червоній армії, де воював до важкого поранення. У романі є епізод, коли герой Яків Мех спускається до води і в нього не стріляють німці. Так сталося і з Андрієм Тимощуком. Був невеликий плацдарм на березі Сяну (в романі — Морави), його обстрілювали німці. Сиділи день, другий, страшенно мучила спрага. Німці не допускали до води. Солдат набирав воду, йшов нагору і його вбивали. Ніби гралися. Так, як і в романі, ротний наказав: «Іди, Тимощук, ти віруючий, тебе не вб’ють». Було дуже страшно, пригадував ветеран, коли спускався, знав: вистрелять — і кінець. Але спустився до річки, дістав хрестик, поцілував його. Знав, що на тому березі не почують, але сказав: «Люди, я віруючий, не стріляйте». Піднявся і чекаю, що смерть наздожене. Але жодного пострілу. Командир роти сказав: «Неужели в самом деле Бог есть? (ця фраза і в романі є)». Як і мій герой, Тимощук ще тричі спускався до води і по ньому не стріляли. Неймовірно, але так було.

— А історія із красунею Зосею?..

— Тут треба почати з витоків роману. Хто такий Яків? Цей образ я створив із п’яти людей. Це мій дід Федір Кусько. Потім є ще один мій земляк-односелець, прізвище його не хочу називати. Він справді привіз полячку з армії, теж Зосю. Вона, як і моя Зося, вивчила українську мову, стала православною. Тільки вона, як моя Зося, не загинула. Андрій Тимощук із села Гаразджа, про якого ми вже згадували. І ще двоє: Федір Лонюк із села Бірки Любомльського району і Денис Івануха із селища Луків.

Із Денисом Іванухою зустрічалися 2008-го. Йому йшов 102 рік. Ми приїхали в Луків із Йосипом Ващуком і редакційним шофером Миколою Васильовичем. Заїжджаємо. Його дружина вдома, молодша за нього на чотирнадцять літ. Питаємо: «Де Денис Іванович?».

«Хліба треба, то він пішов у магазин. А я кажу, ти ще й помідори візьми».

Прошу шофера: «Їдемо, а то дід розвалиться». Коли ж виходить цей дідок, а він такий, що сто років не даси: 70 чи 80 від сили. У сіточці ці помідори, хліб. Дехто каже, що не може столітня людина так згадувати. Боже, та почули б того Івануху, як він згадував про дитинство, юність! Закінчили, а він тихенько: «Хлопці, я радий, що ви приїхали. Стара не дає мені випити. З вами вона не посміє». Дістає літрову пляшку пива і ми з ним випили...

І той же Лонюк. Приїхали до нього в Бірки. Живе сам, син приходить, за ним доглядає. А йому сотий рік пішов. Він, як і мій герой, в березні 1944 року потрапив в облаву. Вивезли до Німеччини, і він точно те розказував, що ввійшло в роман. Доменні печі не працювали з ХІХ століття. Але коли знадобилася сталь, німці відновили їх. Працювали там остарбайтери. Я залишив у романі тодішню назву міста — Кенігсгут. Це в Сілезії, Польща. Як і мої герої, вони возили тачками до печей руду. Коли фронт наблизився, змінили охорону на есесівців, а ті лютували. Впав, не можеш піднятися або якось не так глянув, брали за руки-ноги і кидали в піч. На очах Федора Лонюка так заживо згоріли з півтора десятка в’язнів. Так, як і в моєму романі Якова Меха, в січні 1945 року після визволення з табору Федора Лонюка забрали в армію. Встиг повоювати, у квітні його поранило.

— Серед прототипів і ваш дід Федір Кусько...

— Чорновий варіант роману я написав дуже швидко, менш як за півроку. Потім більше року правив. А виношував понад 30 літ. Перша думка написати про людину на тлі ХХ століття і про те, що життя швидкоплинне й водночас дуже вагоме, в мене народилася 1981 року. Надихнув мене на цю тему мій дід Федір Іванович Кусько. Якщо під’їжджати до Згоран із Любомля, там за річкою Нережею з лівого боку було п’ять хуторів і з правого — три. Всі хати позносили. І лише дід боровся за той хутір як тільки міг. Казав: «Володю, я мушу годувати часом навіть дві свині до свят, щоб одну дати начальству». Для діда це було його життям. Він своїми руками збудував хату, той хутір обладнав. Там пройшло моє дитинство. Власне, я народився не в Згоранах, а на хуторі. Батьки переселилися згодом до села, а дід там жив до 1978 року. Вже робили кругом меліорацію, не було дерев, а хата ще стояла. Він за неї тримався до останнього.

Так ось, у 1981 році, коли дід уже жив у моїх батьків, я приїхав, а він каже: «Володю, ти знаєш, життя як один день промайнуло, як одна хвиля пробігла». А він же весь вік каторжно працював, сам канаву копав меліоративну, бо там довкола болота. Казав, що мусив кожного дня хоч пару метрів прокопати, щоб осушити соток п’ятдесят чи скільки. На хутір він переселився в 1932 році і до 1948-го копав ту канаву довкола хутора. А в 1948-му зрозумів, що заберуть...

Остаточно роман визрів і почав у мені жити з початку 1996 року. Кілька разів починав його писати. Спочатку мій герой звався Якимом, потім Павлом... А ім’я головного героя народилося, коли прочитав Соборне послання апостола Якова. Тоді зрозумів, що в героя буде ім’я Яків. Із Соборного послання взяв і епіграф:

Що таке життя 

наше?

Пара, яка з’являється 

на хвильку, 

а потім зникає.

Мене це вразило. Тепер з висоти досвіду 62 прожитих років бачу, що це правда. А другий епіграф — то переклад невідомого японського поета XVІІІ століття:

Чуєш, як грає 

цвіркун?..

Слухає небо крізь ніч

Серце комахи.

Цей японський поет ніби каже, що небо, Космос мають вислухати всіх: і людей, і навіть того цвіркуна. І я зрозумів, що мій герой, в якого вуличне прізвисько Цвіркун, повинен мати цвіркуна і, як у моєму романі, вести з ним розмову. І от у січні 2009 року все те, що я знав, що зібралося, воно все вибухнуло одночасно. Тоді я писав інший роман. А потім щось ніби сказало: кидай це, а пиши про Якова. Я ходив на роботу, написав ще масу матеріалів для газети «Волинь», де й досі працюю, був членом журі конкурсу «Коронація слова». Також читав інші рукописи. Не знаю, як усе вміщалося в мені. Десь із середини січня почав і писав у вихідні, вранці, навіть на вокзалі в Києві дописував розділ. І останню крапку поставив 24 червня, тобто менш як за півроку.

Але потім, коли вже набрали мені на комп’ютері (досі пишу кульковою ручкою), зрозумів, що там багато треба по-правити. А 15 червня 2010 року електронною поштою надіслав роман у «Клуб сімейного дозвілля». Це видавництво добре ставиться до авторів і сприяє розкрутці творів. Перший наклад було видано за рекордний строк. Жоден мій роман, ні до, ні після, не виходив так швидко. 10 липня прийшла верстка, ще там деякі правки зробив. Останні вносив 18 чи 19 липня. А вже 12 серпня роман вийшов!

— Мова роману досить жива й оригінальна.

— Кілька місяців тому зустрів доктора філології, відомого знавця волинського фольклору Віктора Давидюка. Каже: «Володю, нарешті прочитав «Століття Якова». А знаєш, чого я не читав так довго? З двох причин. Перша: мені сказали, що в тебе ідеальний герой, а я не люблю ідеальних героїв». «Добрий ідеальний герой, — заперечую, — який двох людей вбиває. «Я тепер переконався, — відповідає, — що це жива людина. А друга: я ж досліджую поліські звичаї. Сказали, що там люди розмовляють західно-поліським діалектом. Боявся, чи в тебе правдиво там написано. Тепер бачу, що і звичаї, і побут, і мова там такі, як на Поліссі». І я радий, що коли була презентація в Донецьку, люди казали, що читали і розуміли західно-поліський діалект.

— Тобто це книжка про життя волинянина на тлі ХХ століття?

— Це історія українського села, історія Полісся, перепущена через людську долю. Мій Яків Мех народився 25 лютого 1909 року і закінчується дія роману за два тижні до його столітнього ювілею. Він казав, що не так хоче до століття дожити, як послухати цвіркуна, який живе в хаті.

— Були якісь несподівані відгуки на «Століття Якова»?

— Була несподіванка від Олександра Мороза — політика, який дотримується нібито зовсім інших поглядів, а там і про УПА йдеться. Він прислав досить кваліфікований і хороший аналіз. Одного дня відкриваю пошту, а там невеличка від Анатолія Дімарова писулька: «Дорогий земляче! «Най вас качка копне!» — як говорила Нанашка-Вільдиха (таке прозвисько у літературних колах мала славетна Ірина Вільде), коли чимось захоплювалася. Розгорнув вашу книжку з наміром прочитати десяток сторінок (хворе око) та й незчувся, як до вечора закінчив. Файний роман! Моцно написаний! Майстром високого класу! З чим вас і вітаю!».

Розмову вів Микола ЯКИМЕНКО.

Волинська область.

Оксана ЗАБУЖКО, письменниця:

«Твори такого епічного масштабу й густини нечасто пишуться не тільки в Україні. Роман Володимира Лиса порадує не лише масову аудиторію, а й людей із вишуканими смаками. Читаючи його після навали штампованих текстів із картонними персонажами, я відчула неабияку читацьку втіху та радість. Така людина, як пан Лис, просто мала з’явитися на нашому літературному небосхилі. Я чекала на це вже 17 років. Він — той талант, який навчився грати за законами ринку, тому може принести в широкі маси якість справжньої літератури.

«Століття Якова» має три ознаки бестселера: якісний текст, відповідність світовим трендам та образ сильного чоловіка, якого досі так бракувало в українській літературі»

Віра АГЕЄВА, доктор філологічних наук:

«Володимир Лис написав роман психологічно дуже переконливий. Виявилося, що якраз реалістична розповідь про людину у вирі реальної історії — одна з найбільш захопливих книжок з-поміж написаних в Україні за останні роки.

Володимир Лис майстерно вписує інтимну біографію героя у велику історію. Тож «Століття Якова» — це і розповідь про кохання, і соціально-психологічна драма, і просто захопливий, насичений несподіваними поворотами сюжет, який не може залишити читача байдужим».

Євген БАРАН, літературознавець:

«Можливо, це той роман, якого треба було комусь давно написати, щоб нарешті сказали, що українська проза таки дала твір, якого неможливо забути. «Століття Якова» є не просто найкращою українською прозовою книжкою останнього десятиліття. Це камертон, за яким рівнятимемо свої здобутки і втрати. Я не знаю, що сказати більше. Не знаю тому, що перебуваю під сильним враженням цієї незвичної і водночас дуже простої в задумі книжки». 

Володимир Лис на Майдані Незалежності в Києві. 24 серпня 2009 року.