Те, що колись називали громадянською лірикою, давно перетворилося на спекулятивні передвиборчі слогани, хохми з телевізійних шоу й написи на парканах. Але коли за діло береться справжній поет, ми готові визнати, що висока література — не пустий звук. І що для неї нема високих чи низьких тем. І що про тричі продану, окрадену й майже втрачену Батьківщину можна говорити з тією самою пристрастю, як і про загублену любов. До прикладу — ось кілька нових віршів Бориса Олійника. Вони невдовзі знайдуть своє місце на сторінках нової книги поета.

Ти ж сам ідеш...

Та не буди ти нас опівніч —

Ми ж тільки входимо в перший сон!

А ти вже вкрав Запорізьку Січ,

То хоч козацький зостав закон. —

Озвався знизу пекельний діл;

— Ти замахнувсь на козацький чин?!

А дулі з маком ти б не схотів

За все, що спродав, собачий син?

І спродав ти не комусь — мені!

Тепер торгуєшся за аршин.

Ти ж зрадив клятву при знамені —

За незалежну стоять по згин.

Тепер хитруєш:

— мовляв, не знав,

Кому продався в недавні дні.

Та навіть ворон тобі кричав,

Що ти продавсь мені — сатані!

Проте я дам тобі відкупу,

Коли ти втопчеш свій хрестик 

в бруд. —

— Проснувсь від жаху козак в степу:

— Рятуй мя, Боже, — 

я впав у блуд! —

— Егей, козаче, це ще лиш сон, —

Зарокотало з-під небесі, —

Не заблукай-но поміж ікон —

Лиш Він — Єдиний на всі часи!

Сідлай коня — та на кругову!

Ще гірш, як наш,

не було часів,

Да не обряще твій сон яву:

Дивись, хто нині наш край обсів!

Та розбуди православний люд,

Щоб роззирнувся до крайніх меж.

Та не бреши, що нас в бран ведуть!

Признайся врешт,

що ти ж сам ідеш!

...І всі нам винні

Струснуло світ:

із потойбіччя

Вже зводиться роковий князь.

А ми ховаємо обличчя

Від правди

за систему фраз 

Об тім, як любимо Вкраїну... 

Тим часом цупимо собі

З її вінця в узвар калину

І навіть груші на вербі. 

І, не дотримуючись посту,

У Бога вимагаєм зиск,

І нам тринадцятий апостол

З петлі показує язик.

А ми все плачем попідтинню

Та долю клянемо навскид,

Що, обминувши Україну

Вона у іншого гостить.

І всі нам винні.

Ми ж — нікому.

І в янголиній чистоті

Слугуєм, плачучи, чужому

У власній хаті в срамоті. 

На вражу силу повноросто

Так довго подвигають нас,

Що вже й тринадцятий апостол

Удруге вішатись зібравсь.

...І досі вольнодумствуєм

Цей тоскний день, закроєний 

з туману,

Бреде, як мученик після недуг.

І сонно роззирнувшись доокруг,

Таїть якусь невиразну оману,

Де все таке несправжнє, мов кіно,

Про втечу супермена... з ешафота.

...Втекти б і нам від суєти 

й марноти,

Та ба: життє й кіно — не все одно...

Поволі розповзається туман,

Оголюючи виразки будення.

Розпочинає метушню щоденну

Загал, що приміряє Божий сан,

Хоч добре зна, що бог йому — гаман.

Проснулись номінанти у вожді,

Лаштує кримінал себе в обранці.

Одвічний патріот у вишиванці

Над ненькою ридає, як завжди. 

Поети із похмілля зазвичай

Властям сукають дулі у кишені

Та пошепки гукають в бій за неню,

Закусюючи салом біль-печаль.

І лиш Тарас в урочім рушнику

Укотре на своїм гіркім віку

З відрази сплюне на хохлацтво щире,

Що, заховавши зпред очей сокиру,

І досі «вільнодумствує в шинку».

***

І хто ж, пак, винен,

що сини бездарні

Пустили спадок предків в пух і прах.

Тепер в чужинців по усіх базарах

Виторгуєм хоча би закамарок

На власних, нами ж проданих степах.

Заливши рабське чаркою гіркої,

Йдемо у церкву душі врачувать.

Всевишній вже давно махнув рукою,

Бо скільки ж нас од себе рятувать?!

До Всевишнього

Простіть великодушно, Всевишній,

але чи Вам не набридло,

коли якесь бидло, 

нагрішивши на три скирти,

грюкає, коли заманеться, в небо,

вимагаючи йому простити:

бо, мовляв, «так було треба»,

аби знову грішити

і знову просити? 

А не послали б Ви оте все,

що прикидається праведнолюбом, 

туди, де Макар телят пасе, 

щоб не поганило землю блудом? 

Може б, хоч за цих недородів, 

нарешті, вродило Народом? 

Ну, та Вам видніше, Всевишній — 

ще раз простіть мою душу грішну...

Чекання 

Десь він згубивсь у степах, 

у вселенській завії.

Так от... пішов. І по ньому — 

лиш вітер і сніг.

...Жінка скрадливо ховає сльозину 

за вію.

Спиться законному. Діти літають 

вві сні.

Так і тоді завірюха крутила вороже...

Журно обняв: «Ти ж чекай, — обіцяв, 

— повернусь».

Ще й під вінцем завмирало під серцем:

«А може?..»

Суджений нелюб кусав насторожено

 вус.

Роки миналися. Діти та будні обсіли.

Все ніби втихало. Спливло. Увійшло 

в береги.

Тільки ж, бува, щось заторгає двері 

у сіни, —

Скинеться чайкою, а за дверима —

 сніги...

Весни дарують жіноцтву манливі

 замрії.

Будять притайне, на грудях 

хвилюючи шовк.

Тільки вона — понад весни — 

чекає завію

З білих снігів, у які він востаннє 

пішов...

Прощай

От і стрілися знов... Через тисячу 

літ.

— Ніби ти? — запитав, сполотнівши.

— Вже й сама не згадаю, — зітхнула 

в одвіт — 

Мабуть, все ж таки я... але інша. —

Все вернулось, немов у зворотнім кіно: 

Перший дотик. І брови врозліт...

Може, тим тільки й жив, що кохане 

вікно

Зореніло крізь тисячу літ.

А вона одвернулась — і світ мені згас.

І не стримавши сльози безсилі,

Простогнала: — Не вернеш. Встають 

поміж нас

Вже не тільки літа, а й... могили. —

От і сталось: ішов я крізь тисячі гроз,

Не старцюючи в долі плаща,

Щоб сказать не «до завтра», як звіку 

велось,

А промовить востаннє: «Прощай».