Він — художник. Уже в розмові — неквапливій, обміркованій, тихій — відчувається непересічна особистість, яскравий хист оповідача. А тим паче — у картинах, написаних почерком митця-філософа. А притягує Антон Ковач (на знімку) магнетизмом глибини й пошуку довершеності, що органічно поєднуються у темі й кольорі. Художник спонукає тебе бачити життя в багатовимірності. Але неодмінно — очима добрими, лагідними. І виносиш після їх споглядання душевний спокій, умиротворення. І вкотре переконуєшся, що рідні Карпати, по-особливому одухотворені у Ковача, — найкраще місце на землі.
Нагорода Долі
Доля нагородила його високим талантом. Відчуваючи велику відповідальність за цей Божий дар, він не марнує його.
Дуже багато читає — класику і сучасну літературу.
Не пропускає жодного пленера, жодної виставки.
Часто відвідує європейські музеї. Ще частіше їздить на Верховину, за Синевирський перевал. Там знаходить розраду для серця й душі.
І там, у величній стихії гордовитих Карпат, черпає сюжети. Там ще живуть духовно багаті, хоча бідні матеріально, герої його майбутніх портретів і філософських полотен.
Він справді одержимий творчістю. Хоча малює швидко й легко.
...Він народився 1 січня 1962 року в гірському селі Чумальово. Сім’я звичайна, сільська, троє братів — Антон старший. Ріс високим і сильним. «У шкільні роки хотілося відстоювати красу світу — і своїми руками це робити, — каже художник. — Коли ходив з коровою, на палиці з молодої ліщини ножем створював орнамент або на шматку м’якого каменя якісь об’ємні речі. Це й були перші прояви і перші потяги творити щось своє».
Доля насправді була прихильною до нього. Зводила з добрими людьми. Тими, що наставляли та допомагали. «Після восьмого класу вчитель малювання із села Золотарева Микола Бокотей (з відомого мистецького роду) привів мене до вже знаного митця (Шевченківського лауреата, народного художника України. — Авт.) Володимира Микити на набережну Ужа в Ужгороді — щоб оглянув мої роботи», — згадує А. Ковач.
Хлопець вступив до Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва. Навчався на відділенні художньої обробки дерева. Своїми вчителями вважає Йосифа Пала, Йосифа Бачинського, Віктора Демидюка. 1981 року закінчив училище на відмінно і того ж року вступив до Львівського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва. П’ять років студіював дизайн інтер’єру та меблів. Потім служив в армії. У військовому квитку записано, що він сержант хімічних військ, але працював у музеї Прикарпатського військового округу. З двома земляками-закарпатцями і одним львів’янином реставрував римо-католицький кафедральний собор у столиці Галичини.
Після армії повернувся до Ужгорода і з 1988-го почав працювати у майстернях Худфонду Закарпаття. Тоді там кипіло творче життя й точилися перебудовчі дискусії...
Потім Антон Ковач стає викладачем Ужгородського училища прикладного мистецтва, а 1986-го — завідувачем відділення художнього оформлення. Працює й досі викладачем і завідує циклом живопису училища, уже перейменованого на Ужгородський коледж мистецтв імені Адальберта Ерделі.
Виставки — грані пізнання
«Тільки на виставках бачиш, ким ти є в мистецтві», — каже А. Ковач.
Участь у міжнародних групових виставках він бере з 1992 року. У квітні 1994-го відважився на першу персональну виставку в Ужгороді. Хвилювався, як ніколи в житті. І ось похвальні виступи старших і знаних — Івана Дідика, Володимира Микити, Ференца Семана. Це підняло настрій, розвіяло сумніви... Того ж року запросили з персональною виставкою до Польщі.
Уже в листопаді 1995-го А. Ковач презентував свої твори на виставці у Кинігсфельді (ФРН). Через рік у місті Швенінген-Філінген. 1997-го — у Штутгарті — запросив «Дойче банк». Там німці-автомобілісти подарували йому портмоне з... однією бундесмаркою і настановою: «Маєте незабаром заробити на «Мерседес». Згодом ужгородець усю південну Німеччину об’їхав з виставками. «Німецький період надав мені сміливості», — каже Антон.
Після перших закордонних успіхів вирішив зробити паузу, щоб усе обміркувати, осягнути зроблене і побачене.
А паралельно працював над ескізами храму в селі Боржавське Виноградівського району, який зводив у своєму рідному селі легендарний єпископ Іван Маргітич. Шість років пішло на цю величезну роботу, яку в грудні 2003-го удостоєно обласною премією в галузі монументального мистецтва імені Йосифа Бокшая і Адальберта Ерделі.
Потім з квітня 2002-го до весни наступного року він реставрував твори пізнього бароко — унікальні розписи, створені в середині 1860-х років Фердинандом Видрою (єдиним на той час художником, що мав доступ до сакральних тем) у селі Білки Іршавського району.
Щоб виставляти — треба працювати. І Ковач трудиться не покладаючи рук — у притаманному лише йому темпі. Ніч-день. Взяв собі за правило: спілкуватися лише з учнями, сім’єю і зрідка з товаришами. Почав надзвичайно цінувати час!
Бог — не абстракція
Дивуєшся, звідки стільки енергії, де черпає натхнення, якщо встигає стільки зробити, цей 50-річний чоловік? Побудував просторий дім, разом з дружиною Мар’яною радіє успіхам сина-студента Мар’яна, захопленням доньки-гімназистки Антоніни, гостює у батьків, читає лекції, відвідує кожну ужгородську виставку, їздить до столиці, за кордон, кілька разів на рік живе й творить на Верховині...
Різноманіттям виблискує його потужний талант. Він майстерно проілюстрував книжки етнографа Івана Хланти, збірки дитячих казок, нову поезію Дмитра Павличка та Ігоря Трача, а 2007 року став автором-упорядником 380-сторінкового альбому «Адальберт Ерделі», який було названо «Книгою року—2008» у номінації «Візитівка».
— Кого вважаєте своїми вчителями?
— Манайло, Коцка, Глюк, Ерделі, Глущенко (Київ), Новаківський (Львів), французи Дерен, Вламінк, Модильяні, Матіс — для мене це Боги!.. Бог є. Але він не абстракція — він продовжується на землі в конкретних людях. Тому для мене духовність і живопис — синоніми.
Кожен час має своє мистецтво і кожне мистецтво має свою свободу, — вважає митець. — Сучасні художники сприймають це як фактор шокування публіки. А справжнє мистецтво — це пошуки адекватної теми того часу, в якому живемо.
Для мене жити — це творити, а творити — значить жити. Жити і творити — поняття тотожні. Дух — вище матерії. І в цьому я ще раз переконався, коли розписував уже згадану церкву Покрови Пресвятої Богородиці в Боржавському, висота якої 45 метрів. Мої розписи сягають 22 метрів у ширину, 32 — у довжину і 18 — у висоту. Таких розписів більше немає і не буде. Принаймні у нашому краї...
Ужгород.
Авторитетна думка
«Ковач — непересічна індивідуальність, бо несе в собі могутній вогонь творчого заряду й патріотичного тепла, яке, розпалюючись, принесе мистецтву Закарпаття, а насамперед українському мистецтву, ще небачені художні цінності...» ,— академік Володимир Овсійчук.
Авторитетна думка
«Твори у художника народжуються швидко — з першого погляду і на одному подиху — «а-ля пріма». Він малює з чуттям внутрішньої свободи, розкутості, неупередженості малярського бачення. Стилістика його живопису відображає розмаїття, складність і багатовимірність світобудови» — Олена Приходько, мистецтвознавець.
Репродукція картини «Весна на Верховині».
Фото з архіву митця.
