Письменник Микола Гриценко відзначив своє 50-ліття новою книжкою прози «Самар-і-я» (Київ, «Ярославів Вал», 2012). Тут дві повісті, «Самар» і «Первина», навіяні спогадами з сільського дитинства автора, що виріс на Сумщині, та ще зо два десятки оповідань і новел — власне, тієї самої тематики.

Здається, після Григора Тютюнника вже нічого нового не скажеш про сільських дядьків і тіток, а після Довженкової «Зачарованої Десни» — про втрачений рай благословенного дитинства. Навіть боязно братися читати таку літературу — бо це знову будуть ті самі персонажі й та сама босонога ностальгія. А такі речі не бувають «знову», це все одно, що Біблію заново писати, це те, що неможливо зробити «ще раз».

У Гриценка все це є — і вічно-патріархальні колоритні сільські типажі, і чисті води річок нашої юності. Але дивовижна річ — усе це сприймається, як щось написане вперше, і ви, несподівано для самого себе, не одриваючись, читаєте цю книжку й віддаєте їй цілий вечір з тихою вдячністю. У чому таємниця цього магнетизму? Здається, Микола Гриценко зробив дуже просто і правильно: він, коли пише, ніби забуває про те, що були на світі й Довженко, і Тютюнник, і вся наша потужна сільська проза. Таке враження, що Гриценко писав не «після» Тютюнника, а «до» — не в тім річ, що краще чи гірше, а просто покладаючись лише на досвід пережитого, а не перечитаного.

Він подає свої оповідання не як літератор, а так, як би описував якісь пригоди сільський дядько — навпростець, як було. Так анекдоти в селі розказують: оповідач не просто каже, що по дорозі їде «Запорожець», ні, йому треба уточнити — якого кольору, якого року випуску і за скільки куплений! І коли ти йому скажеш, що це зайве для сюжету й порушує динаміку оповіді — дядько не повірить, бо чому ж воно зайве, якщо то правда? От і в Гриценка, скажімо, в оповіданні «Мелодія голубих ялин»: гостям, які приїхали на весілля до Степана Юхти, віддано майже три(!) сторінки тексту, це цілком окремий сюжет, без якого можна чудово обійтися. Але, очевидно, в житті ця історія саме такою й була — композиційно-хаотичною, і вона розповідається так, як розказав би хтось із очевидців, а не так, як це зробив би письменник, за всіма правилами композиції.

До речі, одне з Гриценкових оповідань — «Форшлаг» — зроблене «за правилами», можливо, якраз саме через те й найменш цікаве, бо — сконструйоване.

А от до розхристаної «Мелодії голубих ялин» хочеться повертатись і перечитувати. Це історія про неймовірний сільський оркестр (баян — тракторист, віолончель — фуражир, тромбон — вчитель праці, скрипка — фельдшер, сопілка — тесля, барабан і бубни — коваль, трубач — дояр(!), мандоліна — мельник, контрабас — сам завклубу). Отже, спершу їх було дев’ятеро. Але потроху занепадало і вмирало село, а разом з ним і оркестр. Вони ховали одне одного і грали не траурний марш, а тільки «Розпрягайте, хлопці, коней». Коли перший помер, грали на кладовищі восьмеро, потім семеро, і так далі — аж поки не лишився тільки контрабасист і грав сам, а вже його поховали без музики.

Гриценко в своїх описах буває надто щедрий. Інколи здається, що в оповіданні стільки зайвих деталей, що з них би можна було зробити кілька оповідань. Зате ці історії не придумані й не скомпоновані з різних вражень, практично завжди — це те, що «було насправді, при свідках, люди бачили». Втім, є речі, які, може, й були, але їх ніхто не бачив — і такі описи у Гриценка також є, і це, можливо, його вищий пілотаж. Як-от в оповіданні «Вакулині діти» — про те, як тракторист Грицько Вакула, сільський донжуан, ганявся на тракторі по нічному полю за своєю жінкою, і чому потім плакав, і чому вона сказала йому «Прости!» Це, їй-Богу, треба читати, бо просто так не перекажеш.