Про видатного українського мандрівного філософа написано десятки книжок. Але кожен автор, завершуючи чергову працю про Григорія Савича, відчуває: мислитель ще не пізнаний і не розкритий до кінця. Бо тому чи тому поколінню нащадків являється Сковорода, суголосний саме його часу.

Це давно зрозумів і публіцист — лауреат Шевченківської премії В. Стадниченко. Видавши книжку «Іду за Сковородою» («Криниця», 2002), відчув: пізнання Сковороди в ХХІ столітті лише починається. І знову вирушив стежками мандрівного генія, щоб поповнити знання про нього із уст сучасників і нащадків, заглибитися в архіви, приватні колекції, знайти й оприлюднити документи, мало чи й зовсім не знані широким загалом.

Минуло десять літ, і київське видавництво «Криниця» представило читачам ошатну багато ілюстровану майже 500-сторінкову книжку Володимира Яковича «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України». У ній вміщено нариси, дослідження, спогади, поезії і світлини — все про Григорія Савича та з поля сковородинознавства.

Як наголошують видавці, ця книжка — щира та чесна авторська спроба виписати об’ємний образ Григорія Сковороди — видатного філософа, письменника, мораліста. Постать мислителя зіткана стереоскопічно: з мандрівних доріг Сковороди Україною і світом, із проекцій його творчої спадщини на наш час, з прямого дотику його вчення та моральних приписів до тривожних викликів ХХІ століття. Звідси стрижень книжки — органічне поєднання сковородинівської науки про щастя людини, природженість її до праці на землі із глобальною вимогою сучасності — сталим (гармонійним) розвитком суспільства. Рельєфний образ мислителя вдало доповнюють спогади людей, що обрали в житті сковородинівську стезю. Високий образ поета Сковороди вивершує ліричне мереживо віршів поетів давніх і сучасних. Книжка звернена до вдумливого читача, що відчуває потребу приєднатися до сучасного сковородинівського руху.

Перо дослідника скрупульозно відтворює стежки-дороги Григорія Савича до наступних поколінь і наші до нього.

Перші — що вивели його з Чорнух через круту Горлову гору під омофор Могилянки, до придворної капели в Петербурзі, науки в Європі (Шарошпаток біля Токая, Прешпорк (Братислава), Трнава), подарували нам його Переяславський пролог, Каврайський спалах, байки у Бабаях і Харківському колегіумі, філософські роздуми останніх літ у Пан-Іванівці.

Другі, наші — через численні легенди, які ще за життя супроводжували мандрівного філософа, та перші оприлюднені праці («Сионский вестник», 1806; «Украинский вестник», 1817). Першими сковородинознавцями стали Іван Вернет і Гесс де Кальве, Олександр Хашдеу, Ізмаїл Срезневський, московське «Людинолюбне товариство».

А далі, як наголошує автор, свої не зрозуміли свого (Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко). Та й «Русское слово» поглузувало над Сковородою, чому дав відсіч Микола Костомаров.

В. Стадниченко називає усі ґрунтовні на межі ХІХ—ХХ століть розвідки про життя і творчість Григорія Сковороди (І. Лісєнков (Лисенко), Д. Багалій, Ф. Зеленогорський, В. Бонч-Бруєвич) та інших, пізніших авторів, із праць яких і постала філософська та поетична велич мислителя.

Два рівноважні рамена у філософії Сковороди — свобода та щастя. На такому надійному підмурку закликає Сковорода будувати сучасний український дім, усе наше життя. Своєю мудрістю і пророцтвом він достукується в ХХІ століття, прямо й просто звертається до своїх нащадків. Через століття мислитель розпізнав труднощі нашого зростання і вказав на головну нашу притугу — «моральний застій». Живи по правді, дій по совісті, знайди себе в «сродній праці». Одночасно звіряй із продуктивністю рідної землі свої бажання і потреби, які не можуть бути надмірними, мають бути розумно обмеженими. «Живи повстримно» — ось настанова Сковороди. Так позначається сьогодні сталий (гармонійний) розвиток: живи та працюй, не проїдаючи резерви і запаси наступних поколінь.

Саме на цьому акцентує увагу автор, друкуючи в книжці серію матеріалів громадського оргкомітету великого проекту «Григорій Сковорода — 300», який очолює академік Борис Олійник. Варто зазначити, що Володимир Стадниченко — один з ініціаторів створення цього оргкомітету і невтомний учасник усіх добрих його справ, спрямованих на гідне відзначення 300-літнього ювілею Сковороди (2022 р.).

Так народилося звернення громадян Чорнухинського краю до шанувальників життя і творчості Сковороди, до всіх співвітчизників: посадити сковородинівські діброви. Вони вже з’явилися на Харківщині, Полтавщині, Житомирщині та Київщині. І це — лише початок великої роботи.

Значення Сковороди в нашому житті з року в рік зростатиме.

Сковородинізація України, наголошує В. Стадниченко, — духовна, культурна, моральна, економічна — набиратиме незворотності. Є надія, що втіленням великого проекту «Григорій Сковорода — 300» ми зупинимо катастрофічний злам нашого життя, переможемо зростаюче моральне збайдужіння, що висушує наші серця, захистимо високі українські цінності.

На цьому наголошувалося днями і на презентації книжки В. Стадниченка «Садівник щастя» в Меморіальному музеї Сковороди у Переяславі-Хмельницькому. Солідне зібрання науковців і студентів місцевого університету, що носить ім’я видатного філософа, бібліотечних працівників Переяславщини привітав міський голова О. Шкіра, який зазначив: молодь не залишиться осторонь конче потрібної роботи, щоб ідеї і зміст життя Григорія Савича стали суттю кожного.

На жаль, поки що ми, за висловом Ліни Костенко, далеко від чарівної флейти Сковороди. На цьому наголошували всі виступаючі. Мусимо скоротити цю відстань. А сам автор, який нещодавно повернувся з Угорщини, додав: у Токаї і не лише там Григорія Савича знають і шанують — його портрет висить у кабінетах місцевих керівників поруч з портретом президента. Бо Сковорода не лише український Сократ, він — громадянин світу. Тож і ми в своєму громадянстві маємо рівнятися на нього.

Володимир Стадниченко подарував свої книжки бібліотекам і школам Переяславщини. І закликав збагачуватись знаннями про великого Українця, йти за ним, наслідувати його високий взірець людяності та душевної краси.

Микола МАХІНЧУК, заслужений журналіст України.