Велика серед великих

Вона ніколи не опускала руки. Тобто не була вражена тією страшною хворобою малоросійства, яку, на жаль, так гостро відчуваємо й сьогодні — капітуляції ще перед боєм (за доволі точним «діагнозом» Євгена Маланюка). Вона ніколи не здавалася, не просила ні в кого милосердя, не шукала запобігливо ласки в наших сусідів.

Ось характерний епізод з її біографії. Перебуваючи на початку минулого століття на гастролях у Санкт-Петербурзі, вона отримала запрошення у царські палати. Сприйнявши її за італійку (а Соломія гастролювала у російській столиці з відомою трупою міланського театру «Ла Скала»), Микола ІІ попросив її щось заспівати рідною мовою. Можна лише уявити його подив, коли співачка виконала українську народну пісню, яку знала ще з дитинства.

Так проникливо й переконливо відтворив ту колізію в царських палатах поет Дмитро Павличко у вірші «Концерт у царя», з якого уславлена співачка постає як вірна дочка свого нескореного народу.

Дуже влучно охарактеризувала свою головну героїню письменниця Валерія Врублевська у романі-хроніці «Соломія Крушельницька» (Київ, 1979 р.), підсумовуючи першу зустріч у консерваторії професора Валерія Висоцького з майбутньою співачкою: «Професора вразило все: і голос, і краса, але найбільше видався йому незвичайним вираз обличчя цієї дівчини. Очі плакали, а лице було гордовите, незалежне...»

А ось факт із юних років Соломії. Трапилося так, що під час пологів її старшої сестри Осипи на Мазурах, у польському місті Ниську, вдома нікого не зосталося, крім Соломії. Та навіть перелякана зойками породіллі, вона не розгубилася, а зробила все, що належиться в такій ситуації. Причому спокійно, впевнено, щоб не злякати скорчену переймами сестру. І тільки вночі від пережитого вона потайки виплакалася, щоб ніхто не бачив її сліз. Йдеться про незламний стан душі, про який Леся Українка написала: «Ні, я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні...»

І Соломія також заспіває серед лиха. Але вона не ховалася від нього, бо завжди переймалася болями свого народу, каторжно працювала задля того, щоб про Україну знав світ. Вона завжди відчувала себе українкою.

Так, вона полюбляла вживати типовий для українців вислів «Якось воно буде», зокрема у своїх листах. Однак ніколи не пливла за течією, бо розуміла: життя — то суцільна боротьба. І насамперед зі своїми слабкостями, тими життєвими спокусами, які відволікають людину від високої і благородної мети. Вона ніколи не витала у хмарах, а вміла добиватися свого. Звісно, самовідданою і систематичною працею.

Вона вірила у своє майбутнє і насамперед — у свої великі здібності. Тому немає нічого дивного, що з погордою відкидала прибите життям до її берега. Його дари не були варті майбутнього Соломії. Вона знала ціну скарбові, яким володіла. Чи не тому в свої двадцять літ писала в листі: «Не вмію Вам за це гарненько подякувати, хіба що Вам колись заспіваю пісню... і в такий спосіб віддячу Вам за Вашу ласкавість до мене, оскільки я понад усе в світі люблю спів, тож і уділю Вам усього серця і душі свого скарбу». Справді-бо, як тонко підмітив холодної листопадової днини 1952 року у прощальному слові біля могили уславленої співачки композитор А. Кос-Анатольський, у неї було дві великі любові: до мистецтва і до рідної землі, до України.

На початку ХХ століття Соломія Крушельницька перебувала у зеніті слави, її виступів з нетерпінням очікували на всіх континентах, у театральних столицях світу, зокрема у Мілані, Парижі, Нью-Йорку, Берліні, Варшаві, Санкт-Петербурзі... Найбільші і найпопулярніші театри світу сперечалися за право приймати на своїй сцені видатну артистку.

Вдячні театрали буквально шаленіли від захоплення її співом і грою в операх «Валлі» і «Лорелея» Альфредо Каталані, «Аїда» і «Бал-маскарад» Джузеппе Верді, «Мефістофель» Арріго Бойто, «Гугеноти» Джакомо Мейєрбера, «Валькірія», «Загибель богів», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда» Ріхарда Вагнера...

Якось на своїй віллі в італійському містечку Торре дель Лаго, що поряд з Віареджо, де жила після заміжжя наша землячка, композитор Джакомо Пуччіні щиро зізнався у дружньому товаристві в присутності самої співачки: «...Я дуже радий, що зараз із нами героїня... моїх опер велика Соломія Крушельницька, велика серед великих!» Саме українка врятувала від забуття його нині добре відому оперу «Мадам Баттерфляй», зігравши головну героїню цього твору після страшного провалу першої постановки у «Ла Скала», де партію мадам Батерфляй співала відома Розіна Сторкіо. Через кілька років після цього фіаско сам композитор згадував: «Протягом двох тижнів я не хотів виходити з дому. Було мені соромно».

Про великий талант і популярність Соломії Крушельницької свідчить і той факт, що відомі композитори, написавши ту чи іншу оперу, прохали її виконати роль головної героїні. Зокрема, Ільдебрандо Піццетті запропонував співачці роль у своїй опері «Федра». Прем’єра за участю Соломії відбулась у знаменитій «Ла Скала» і мала величезний успіх. З таким же проханням звертається до Крушельницької і Ріхард Штраус, маючи на увазі свої опери «Саломея» й «Електра». І знову — мистецьке диво. Зокрема, образ Саломеї, створений українкою, був настільки несподівано-приголомшливим і переконливим, що на честь артистки в Італії відчеканили золоту медаль з профілем співачки і написом «Per rіcordі» — на пам’ять.

Як відомо, образ Гальки в однойменній опері класика польської музики Станіслава Монюшка був одним з найулюбленіших оперних образів Соломії. «...Тепер на варшавській сцені нема актриси, яка б зуміла грати так, як грає Крушельницька в «Гальці», — писав наприкінці ХІХ століття відомий польський письменник і музичний критик Антоні Сигетинський. — Кожне слово в устах Крушельницької — це вираз небувалої на нашій сцені майстерності, це коштовний камінь, у майстерну обробку якого вкладено всю щирість і правдивість почуттів».

Чи не тому на свій бенефіс 13 березня 1899 року у польській столиці Соломія обирає саме цей творчий шедевр Монюшка, а коли наприкінці 1900 року у Варшаві відбувається п’ятисота постановка опери, роль головної героїні доручають також нашій землячці.

З виступами у Варшавській опері пов’язаний іще один цікавий епізод із життя популярної артистки, який доволі виразно свідчить про її людяне і добре серце.

Якось вона довідалася, що у Варшаві, у притулку для літніх людей, живе перша виконавиця ролі Гальки — Валерія Ростковська, яку свого часу сам автор опери обрав для участі у прем’єрі. Це так зворушило Соломію, що вже наступного дня вона приїхала у притулок святого Францішка. Після теплої зворушливої розмови молода примадонна Варшавської опери запрошує стареньку на виставу «Гальки» і замовляє для неї окрему ложу. Ось як описує ці останні відвідини опери першою виконавицею ролі Гальки Валерія Врублевська у вже згадуваному романі-біографії «Соломія Крушельницька». «Збудження в публіці досягло апогею, коли мало не закидана квітами співачка передала величезний букет у ложу, де сиділа старенька артистка. Вітали двох Гальок: молоду — Крушельницьку і стареньку — Ростковську.

...Хтозна, що діялося в душі старенької, але її сльози свідчили, що нічого злого... І тому заплакала Соломія, і публіка втирала сльози з облич...

Крушельницька своїм вчинком увінчала життя, віддане сцені, і привернула увагу громадськості до злиднів, у яких жила та, що була колись їхнім кумиром».

Всесвітньо відома артистка завжди знаходила вікно у напруженому гастрольному графіку, щоб побувати у рідних краях, зустрітися з родиною і друзями, взяти участь у концертах, присвячених світочам нашої культури і літератури: Тарасові Шевченку, Маркіяну Шашкевичу, Миколі Лисенку, Івану Франку... Як правило, свої виступи вона закінчувала виконанням українських народних пісень під власний акомпанемент на фортепіано. «На вимогу слухачів, — розповідає Марія Сабат-Свірська про участь співачки у концерті у Львові з нагоди 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, — Крушельницька виконала ще цілу низку українських народних пісень під власний акомпанемент, і виконала з такою майстерністю і темпераментом, що зал кричав від захоплення. Її буквально закидали квітами, які, мов метелики, летіли з усіх кінців залу. А вона сама, як найкраща квітка, стояла посеред сцени і ніяковіючи дякувала за такий теплий прийом».

«Краю мій рідний, село родиме, вас я вітаю, місця любимі», — цією старовинною українською народною піснею Соломія Крушельницька відкрила останній свій публічний виступ у концертному залі Львівської консерваторії ім. Лисенка в грудні 1949 року. Зауважмо, що то були часи, коли всі мистецькі імпрези починалися з похвально-лакейських творінь, присвячених «вождеві всіх часів і всіх народів» та партії, яку він із тиранічною насолодою прибрав до своїх рук. А змучена хворобами та каліцтвом ця вже немолода жінка, опираючись на палицю, піднімається на сцену і співає те, що з дитинства живе у її зболеному серці, що їй дороге і рідне, що ніколи не втратить своєї мистецької цінності і привабливості.

...Завтра на колишній плебанії у Білій, де виростала, пізнавала і всотувала в себе Україну майбутня зірка найпершої величини світової оперної сцени, знову вируватиме велелюддя. Зберуться Соломіїні земляки, з’їдуться гості з країв далеких і близьких. Щоб тут, у меморіальному музеї славетної співачки, віддати шану дочці Орфея, як називали її сучасники, щоб схилити голову перед її світлою пам’яттю. Звісно, оглянуть і скромну музейну експозицію, зроблену ще за радянських часів, на порозі горбачовської перебудови. Хоч уже давно настав час розставити сучасні акценти щодо внеску цієї величної постаті у духовну скарбницю нашого народу, у світову культуру.

Та й ґрунтовна популярна книга про творчий і життєвий шлях примадонни найкращих оперних театрів світу аж проситься і до українського читача, і до зарубіжного. А книга спогадів... Не сумніваюся в тому, що якби Соломія Крушельницька позицінувала себе як полячка (тим паче, що наприкінці ХІХ століття вона була окрасою Варшавської опери), то наші сусіди давно б це зробили. Зрештою, можна перевидати уже згаданий роман-хроніку про співачку Валерії Врублевської. Попри деякі ідеологічні інтонації (без яких, очевидно, у той жорстко цензурований час обійтися було просто неможливо) — це доволі пристойний твір, який дає виразне уявлення про світову велич української співачки, про достоїнства її характеру і талант. Принаймні, нічого ліпшого у нас поки що не написано.

Буквально цими днями телеканал «Інтер» показав черговий російський серіал про популярну в 70—80 роки у Союзі польську співачку Анну Герман. То цікаво і добре. Але з прикрістю подумалось: а чому такого фільму досі не відзнято вітчизняним кінематографом про Соломію Крушельницьку? Невже не заслужила перед нащадками? Та ні, причина в іншому: у нашій інертності, байдужості, лінивстві, безпам’ятстві. Справді-бо: що ми за народ такий?

Пані Соломіє, як нам бракує сьогодні вашої мужності, працьовитості, гідності і честі.