План з усиновлення виконують, по-злодійськи відбираючи внучок у дідуся

— Коли разом з сином повертався з аптеки, я бачив «Жигулі» сьомої моделі із затемненим склом, які виїжджали з нашого двору, — каже 64-річний Володимир Поповський. — Але не знав, що в ній — Катя, Альона й Оксана, так звати моїх внучок. Пізніше вони розповіли, що просили зупинити машину, бо побачили мене, але їх не послухали.

У міліції Володимиру Григоровичу сказали, що ніхто дітей не викрадав, їх відібрали в нього за рішенням суду. Чоловік одразу пішов до суду. Але там такої справи навіть не розглядали. Володимир Поповський написав заяву в прокуратуру про викрадення дітей. Потім ще раз звернувся до міліції. На цей раз його виставили за двері: «Йдіть у службу у справах дітей і там з’ясовуйте».

— Ваших онучок відвезли у дитячий будинок, — пояснила керівник служби у справах дітей Жмеринської міськради Наталія Церковна. — З вас знято опікунство, тому діти тепер не ваші, а державні.

На запитання, чому внуків відібрали по-злодійськи, пані Церковна цинічно пояснила: «Добровільно ви б їх не віддали». Пенсіонер благав сказати, куди саме відвезли дівчаток, але чиновниця так і не відповіла на його запитання, тільки повторювала, що тепер діти у кращих умовах.

Наступного дня ввечері на мобільний телефон сина — 26-річного Василя — зателефонували з невідомого номера. Хлопець одразу впізнав голос. Це була старшенька племінниця, 14-річна Оксанка. Дівчинка говорила пошепки. Сказала, що мобільні телефони у них відібрала тьотя. Подзвонити їй дала одна з дівчаток. «Ми у Вінниці, — повідомила Оксанка. — Я запам’ятовувала, куди нас везли. Переїхали міст через річку. Потім піднялися вгору. Далі їхали вузенькою вуличкою і там на одному будинку я побачила табличку «Вулиця 1905 року». А тут, де ми зараз, написано «Притулок «Добро».

Зранку Володимир Григорович із сином вирушили до Вінниці. Діти із сльозами на очах міцно обійняли їх. Побачитися їм дозволили, але внучок не віддали. — Ми до президента дійдемо, а дітей все одно повернемо, — впевнений Володимир.— Хоч Церковна каже, що ніколи мені їх не віддасть, хоч би я куди ходив. Але ми ще побачимо. Я їх з пелюшок виховував, разом із ними був у лікарні, коли хворіли, а мені тепер пояснюють, що вони не мої, а державні. Діти в один голос просяться додому, а їх не чують! Кажуть, так виконують план по усиновленню.

У Володимира Поповського життя склалося непросто. Більше тридцяти років відпрацював у локомотивному депо Жмеринського відділення залізниці. За праведні труди отримав двокімнатну квартиру у «хрущовці». «У мене донька інвалід першої групи з дитинства, — каже пан Володимир. — Маю ще двох хлопців. Повинні були надати хоча б три кімнати, але дали те, що дали. Колеги на роботі радили самовільно зайняти більшу квартиру, був такий момент, коли можна було це зробити, та я не став іти проти закону».

П’ять років тому померла дружина Володимира. Одружувався з нею, коли в Тетяни вже була своя донька Наталія. Виховали її, видали заміж. Та молода жінка не слухала батьківської науки, пішла своєю дорогою: невдовзі після народження першої дитини залишила її, а сама подалася світ за очі. Згодом привела другу, третю дитину. А в 2006-му її позбавили материнських прав через те, що опинилася на п’ять років за гратами. У тюрмі народила ще одну дівчинку. «Я хотів і її забрати. — каже Володимир. — Їздив туди, та вже було пізно, дитину з тюрми передали у дитбудинок».

Діти в один голос просяться додому, а їх не чують, бо виконують план з усиновлення.

На час перебування Наталії у місцях позбавлення волі Володимир Григорович оформив опікунство над внучками. Рішення з цього приводу Жмеринська міськрада прийняла у березні 2008-го. Тільки з того часу держава почала виділяти кошти на утримання трьох дівчаток. «До того ми годували й одягали їх за власні кошти, — розповідає чоловік. — Тепер мені чиновники дорікають, що тримаюся за дітей через гроші, які дає держава. Це ж треба таке придумати! А де ви раніше були, хотів би їх запитати?» Після повернення Наталії з тюрми опікунство з діда зняли. Більше того, вирішили відібрати дітей і передати їх чужим людям.

З притулку «Добро» дівчаток перевезли у табір відпочинку під Вінницею. Саме там в один з днів Катя, Альона й Оксана пережили стрес. Найбільше плакала маленька Катя. Дівчатка гралися разом з іншими дітками. Раптом двоє незнайомих наближаються до них.

— Дядя й тьотя підійшли і почали називати нас по імені, — розповідала потім по телефону дідусеві Оксана. — А ми від того аж роти повідкривали. Думаємо, звідки вони нас знають?

Несподівані гості показали дівчаткам фотографії гарного будинку. Запитали, чи не хотіли б вони в ньому жити. На прощання сказали, що скоро приїдуть ще раз і заберуть із собою. «А дідусь з нами поїде?» — поцікавилася найменшенька. — Дідусь зможе вас провідувати, якщо такий дозвіл надасть йому комісія, — почули у відповідь.

— А ми не хочемо до вас, ми хочемо додому, — сказала на це Катя.

— Дзвонять нам із табору і навперебій плачуть, — розповідає дядько дівчаток Василь. — Ледве заспокоїли дітей. Після того пішли в комісію у справах дітей, а нам там нічого не кажуть.

— У нас є кандидатура подружньої пари, які готові взяти під опіку сестричок, — каже керівник служби у справах дітей Жмеринської міськради Наталія Церковна. — Вони вже й навчання пройшли і сертифікат отримали. У Поповських нема умов для проживання дітей. У невеликій 2-кімнатній квартирі ще проживають дочка-інвалід і двоє синів.

— Тільки з відповіді прокуратури дізналися, що дітей забрали на підставі рішення комісії з питань захисту прав дитини виконкому Жмеринської міськради, — каже брат Володимира — Анатолій Поповський. — Але ж суд ще не позбавив маму дітей материнських прав. Без такого рішення комісія вчинила неправомірно. Фактично дітей викрали, бо їх забрали раніше, ніж суд позбавив маму права на дітей. У службі захисту дітей, чомусь, дуже поспішають. На жаль, у відповіді прокурора про це нічого не сказано.

Володимир Григорович розуміє, що в його 64 роки повторно оформити опікунство йому не дозволять. А ось його син Василь має повне право претендувати на таку роль. Він уже почав збирати необхідні документи. Щоправда, у службі захисту дітей їх із батьком не пускають навіть на поріг. «Ми прийшли дізнатися, які саме документи необхідні, а перед нами почепили табличку «Неприйомний день», — каже Василь.

Василь Поповський працює там, де й батько, в локомотивному депо. Він електрик за фахом. Має гарну характеристику. Дуже любить своїх племінниць. Вони відповідають йому взаємністю. Хлопець навідується до школи, цікавиться у викладачів навчанням дівчат. «Якщо не вистачає на це часу, телефоную учителям і все з’ясовую», — каже Василь.

Дома всі радіють, що дівчатка старанні у навчанні, беруть участь у художній самодіяльності. Чи не найбільше уваги приділяли Каті: вона першокласниця і потребує у всьому підтримки. Зараз дівчатка знаходяться у Жмеринському притулку. Невідомо чому, їх перевели з рідної школи-інтернату в іншу школу. Інший колектив, незнайомі учні... Колишні вчителі дівчаток в один голос переконані, що це неправильно. У службі у справах дітей мають свою думку.

У педколективі Жмеринської школи-інтернату, де раніше навчалися сестрички, шоковані тим, що їх відібрали у дідуся. Думку вчителів з цього приводу висловив директор школи Василь Дідковський: «По закону, нібито правильно, бо хочуть поліпшити умови, але для чого руйнувати родинні узи? Їх нічим не можна замінити. Та й дітей не запитали, чи хочуть вони до чужих людей. З огляду на стосунки, які бачимо між дідусем і дівчатками, ми переконані, що їм не треба когось іншого».

Ніна Мусійчук — класний керівник восьмого класу, в якому навчалася Оксана, — не приховує здивування від того, що дівчатка називають дідуся татом. Але це правда. «Погану людину так ніколи б не називали, — каже вчителька. — Змусити до такого теж не можна. Значить, дуже люблять дідуся».

— Одного разу ми прийшли з Катею до лікаря, — каже Володимир Григорович. — А та каже: «З дідусем прийшла?». Мала відповідає: «Це не дідусь, це мій тато!». Ще й ніжкою при цьому притупнула. А тоді міцно обняла мене рученятами...

У Каті були хворі ніжки і пошкоджений таз, сталося це під час народження. Дівчинку оперували. Вона багато часу знаходилася в гіпсі. Дідусь був постійно з нею, носив на руках. Так само, як і з Альонкою, коли та пошкодила у школі ніжку. Утворився наріст. Довелося їхати в обласну дитячу лікарню на операцію. Поїхав дідусь, а хто ж. І минулого начального року, коли в Оксани вночі піднялася температура до 41,6 градуса і лікарі «швидкої» діагностували гнійний апендицит, то біля лікарняного ліжка дівчинки теж дідусь сидів.

Сусіди також кажуть, що ця родина живе дружно. Допомагають одне одному. Дівчатка завжди охайні, нагодовані, доглянуті, гарно виховані. «Чому їх розлучають?!» — не розуміють сусіди. Та й не тільки вони...

Вінницька область.