Телебачення демонструє прекрасні анімалістичні фільми Бі-Бі-Сі, зняті прихованою кінокамерою в Серенгеті, в кратері згаслого вулкана Нгоро-Нгоро на горі Кіліманджаро, в Кенії та екваторіальній Африці про життя і полювання лев’ячих прайдів. А також інших представників родини котячих. Спочатку, витягуючись в струнку, летить в повітрі, не торкаючись землі, за прудкою, мов вітер, антилопою плямистий звір, схожий на блискавку. А за кадром рівний і спокійний голос повідомляє: «Гепард — найшвидший у світі хижак — під час нападу розвиває швидкість до 130 кілометрів на годину».
Цієї фрази в екранному часі саме й вистачить гепардові, щоб одним-єдиним непомітним рухом вбити і кинути в траву, немов викручену ганчірку, розтерзаний труп граційної й безмежно красивої, мить тому живої антилопи! Наче це й не вона щойно летіла нажахана, рятуючись від нього. Видовище прекрасне і безмірно жорстоке! Закон природи? Сильний вбиває слабшого, щоб самому жити, пожираючи беззахисних? Хто ж їх створив саме такими? Бог? Диявол? Чи природа? І все це виразно екстраполюється з тваринного — в людський світ!
Ще жахливіший, але вже огидний і одворотний сюжет покажуть вслід за цим «граційним» вбивством. Зграя мерзенних гієн обере з величезного табуна рогатих та сильних антилоп-гну окрему з них, схожу на тих биків, яких убивають на аренах Памплони й Мадрида знамениті матадори, розважаючи багату публіку. Така антилопа не під силу одній гієні. Може взяти її на роги й заколоти. Тому гієни нападають на обрану жертву зграєю. А що не здатні вгнатися за бистрою, мов вітер, антилопою-гну на коротких і кривих своїх ногах, то, вилучивши з табуна, оточують зграєю і ганяють її навперейми до повного знесилення. А потім, як тільки вона охляне, кидаються на неї ззаду, виснуть на ній і живцем рвуть і жеруть її на бігу, ще з живої виривають страшними іклами шматки м’язів, шматують нутрощі, навіть розгризають кістки, коли вона впаде.
Брудні й кошлаті, гієни справляють видовище бридке, огидне, до спазм у шлунку і блювоти. Особливо вражають крупним планом зняті вирячені очі та викривлена жахом і стражданням морда антилопи-гну і закинута на спину її голова з безпомічними рогами.
Чи не отак само жеруть і терзають нещасну Україну рвачі-олігархи й чиновницька зграя? А також багаті — бідних, жорстокі й нахабні — скромних, чесних і працелюбних?
«Еге-гей! Люди! Невже ви так само ненажерливі, жорстокі й нахабні, як гієни?!»
Але гукати марно. Який дурень визнає себе гієною? Всі — «законослухняні», «чесні». Кому ж хочеться визнати свою приховану суть? Погляньте на наших мільярдерів, мільйонерів, банкірів, бізнесменів, депутатів Верховної Ради, членів уряду, міністрів, державних службовців. Іконостас! Усі — «святі», «скромні», «порядні»! І найменший з них отримує зарплату 16 —20 тисяч гривень на місяць! А я, вбитий при штурмі Берліна 28 квітня і воскреслий під наметом медсанбату тільки 9 травня 1945 року, в День Перемоги, тепер «ощасливлений» незалежною ненькою Україною пенсією 1480 гривень на місяць.
Ніколи нікому про це не нагадую, але, побачивши, як шматує і живцем пожирає зграя гієн нещасну антилопу-гну, чомусь згадаю саме тієї миті оцю жебрацьку пенсію, з якою доживаю віку в самотині. Подумається: « А може, й мене поїдом їдять на старість за мої рани, за мої труди і працю, за мою кров, пролиту в Берліні на Фрідріхштрассе? Чому мої колеги, що прорвуться в депутати з диких мітингів шалених 90-х, отримують оті 20 тисяч гривень? Ще й «допомогу на лікування та відпочинок» беруть стільки ж щороку перед кожною відпусткою. А я жебракую. Що це за порядки в нашій Соборній та Незалежній? Кому вона — ненька? А кому — зла мачуха? Хіба ж це «В своїй хаті своя правда?» — як писав Шевченко, мріючи про Вільну Незалежну Україну?!»
Оце згадається асоціативно під враженням пожирання гієнами живої антилопи своє особисте, про що, може, й не варто згадувати. А скільки ж людей зазнають набагато прикріших несправедливостей, ніж я? Особливо ті, що риються в контейнерах із сміттям і покидьками, шукаючи собі поживу! А ми робимо вигляд, що таких нещасних у нас немає. Чи й справді не помічаємо, як вони бідують? Заплющуємо очі, щоб совість не мучила, якщо вона є? Так зручніше й спокійніше жити, розкошуючи і не помічаючи чужих страждань, утисків, бідності чужої і чужих бід? Мудрі з давніх-давен твердять, що не може бути щасливою жодна людина, коли поряд страждають єдиноплемінники, співгромадяни, сучасники. Але хто й коли слухав мудреців та робив висновки з їхніх порад? Їх і не слухають, і охоче забувають, мов опале торішнє листя.
У всі часи безсмертний тільки обиватель, який сьогодні сидить на покуті й мовчить, тихцем будуючи своє манюнє, але таке спокійне й зручне щастячко. Він усе стерпить, все переживе і лишиться незворушним, хоч гармати коти! Аж доки самого не допече.
Але, хоч як би там було і що б не було, людство все одно не може не розвиватися, не змінюватися під впливом нових соціально-економічних формацій, війн і революцій, наукового прогресу і нових технологій. Незмінним лишається тільки звіриний світ. Саме там — в Африці. Бо з усіх материків вона лишається й досі майже первісною у зв’язку з своїм географічним, фізичним (джунглі, пустелі, екваторіальна спека, бурі, самум) та соціальним статусом. Тому й вражають своєю первинною жорстокістю її звірі, збережені в Африці. В долинах Нілу, Конго та інших річок, в савані та оазах.
І оте, що твориться серед звірів, є не що інше, як наша первородна, завуальована в пристойність первісна суть! Душа відмовляється вірити в це. Але подивіться вражаючі анімалістичні фільми Бі-бі-сі — і ви одразу відчуєте моторошний холод безжальних асоціацій — вони відкривають новий кут зору на нашу реальність. А можливо, і зовсім інше світобачення — дике, первісне, брутальне. Але — неспростовне!
Про гієн Хемінгуей, який багато разів приїздив сюди і подовгу полював у Африці на левів, носорогів та буйволів, писав у «Зелених узгір’ях Африки»: «У-у-у, ти підла, двостатева, смердюча тварюко! Жереш новонароджених телят і антилоп-породіль! Як тебе земля носить? Для чого така мерзенність існує у світі?!».
В саму ж Африку він був закоханий на все життя: «Щойно приїхавши сюди і першої ж ночі прокинувшись від лев’ячого рикання, погрозливого гарчання гепарда чи леопарда, я довго лежу, розплющивши очі, вслухаюся в таємничі звуки африканської ночі і вже по ній тужу. Бо рано чи пізно нам доводиться прощатися».
З усіх континентів Африка — найнещасніша. Ще в ХV столітті вона, за виразом Карла Маркса, «перетворюється у заповідне поле полювання на чорношкірих». «Першою у великих масштабах работоргівлю почала Португалія.... В 1441 в Лісабон було доставлено першу партію чорних рабів. Вслід за Португалією торгівлю африканськими рабами почали Англія, Голландія, Франція» (ВРЕ, том 3, стор. 542).
Потім першість у полюванні на негрів та вивезення їх на свої плантації захоплять США. Цей бандитизм триватиме аж до ХІХ століття.
Вперше про Африку яскраво напише англійський письменник Редьярд Кіплінг — один з перших лауреатів Нобелівської премії. Вісімнадцятилітнім юнаком вступить він волонтером в Африканський корпус і невдовзі надішле в лондонську газету «Таймс» вірш «Піхотні колони» з підзаголовком «Африканський марш».
Ось його переклад російською мовою: українського, здається, не існує. А може, він не трапився мені на очі. Зверніть увагу: ви ніби самі крокуєте в строю, а не читаєте цю дивну, вражаючу поезію:
Пехотные
колонны
Африканский марш
День-ночь, день-ночь
мы идем по Африке.
День-ночь, день-ночь
все по той же
Африке.
И только пыль,
пыль, пыль
от шагающих сапог.
Отдыха нет
на войне солдату!
И если ты устал,
и если ты уснул
на марше,
Склонившись
на плечо товарища,
То батальон
не остановится —
пройдет через тебя!
И только пыль,
пыль, пыль от
шагающих сапог —
Жалости нет
на войне солдату!
Переклад К. Симонова.
«Африканський марш» настільки зворушить видавців, читачів, військове командування Великої Британії, що публікуватиметься в найголовніших газетах Сполучених Штатів Америки, Канади, Індії, Австралії, Нової Зеландії, Океанії — тобто у всіх домініонах і колоніях Британської імперії. Редьярд Кіплінг одразу стане знаменитим!
Ще більшу славу принесуть йому «Гієни», що з’являться за кілька місяців потому:
Гиены
Когда хоронивший
патруль уйдет
И коршуны улетят,
Приходит у мертвого
взять отчет
Мудрых гиен отряд.
Как он умер
и почему, —
Неважно для жадных
морд!
Они прорывают свой
путь к нему,
Хоть грунт,
как железо, тверд.
Здесь будет сегодня
жратва для них.
Они пожрут
без затей:
Из всех беззащитных
тварей земных
Мертвый солдат —
беззащитнее всех!
Гиены скребут песок
без конца
И чавкают, и рычат,
И хаки
бедного мертвеца
Клыками
вверх волочат...
И вот появился
на свет солдат —
Кругом ни друзей,
никого!
И лишь гиен глаза
глядят
В пустые зрачки его.
Козел бодает,
воняет тля,
Ребенок дает пинки,
Но бедный мертвый
солдат короля
Не может поднять
руки...
Гиены трусов
и храбрецов
Жуют без лишних затей!
Но они не пятнают имен мертвецов —
Это дело людей!
Переклад Костянтина Симонова.
Довгий час боролась ти, Африко, за свою самобутність! Згадаємо хоча б й англо-бурські війни чи повстання суданських та інших племен проти колонізаторів. Але одна ти не вистояла і не вистоїш проти всього «прогресивного людства», як називають себе твої колонізатори. Ось і зараз ЦРУ провело ще одну чергову акцію і позбавило тебе і Єгипет Президента Хосні Мубарака. Підбивають і підпалюють «хлопчики ЦРУ» Алжир, Туніс і Марокко — в них ще тільки тліє майбутнє вогнище глобалізації. Але можна сподіватися, що воно ось-ось спалахне і займеться або повстанням, або громадянською війною між племенами Північної Африки. Таке полум’я давно палає в Судані, Мозамбіку, Кенії — у всій екваторіальній Африці. Ну, а що сталося з Лівією та її вождем — полковником Муаммаром Каддафі? А в Перській затоці підготовлено напад США і НАТО на Іран.
Отоді вже ні людям, ні звірям не буде куди подітися. І навіть маленьких левенят покинуть левиці. І розпадуться лев’ячі прайди, розсіютьться, а то й зовсім зникнуть череди й табуни диких звірів. Та вже й сьогодні — що зараз коїться на твоїх землях, Африко?! А які провокації та жахливі підривні дії провадить ЦРУ в Сирії — про це в блискучих репортажах власкорів газети «2000» Ігоря Слісаренка та Лідії Денисенко. То чого ж нам чекати в майбутньому?
Страшно подумати, ще страшніше — уявити. Тридцять років не вщухають громадянські війни у твоїх недосконалих країнах, Африко!. А твої пірати наводять жах на всіх мирних мореплавців. І нікому зупинити це жорстке й криваве безглуздя. «Людська спільнота» або не вміє, або не хоче покласти цьому край! А може, комусь вигідне таке нестабільне й жорстоке становище. Кому? Ви знаєте. Знаю і я.
Тільки цього разу промовчу — хай їх назвуть достойніші. З ВІДПОВІДНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ.
А я — хто? Рядовий українець, без будь-яких повноважень, позбавлений документів та інформації, які потрібні для того, щоб пред’явити конкретні звинувачення конкретним діячам і правителям. А достойники мовчать.
«Мовчать, мовчать задумливі Пророки...» — напише поет Дмитро Кремінь з Миколаєва — Шевченківський лауреат.
Помовчімо й ми. До Амаргеддона? Чи до Судного Дня?
На жаль, тоді вже буде пізно називати винуватців, коли вони досягнуть своєї мети. А зараз вони ще бояться бути названими прямими винуватцями нинішніх бід Африки, де щодня мруть з голоду тисячі дітей! А на багатьох інших континентах бідують люди і не вщухають війни. Хто зупинить глобалістів, підбурювачів, «лицарів плаща й кинджала»? Хто-небудь знає? Я не знаю, на жаль...
Конча-Озерна,
28 серпня 2012 року.
