Юрій Андрухович: «Коли суспільство очікує поета-пророка, це означає, що у нас відібрали свободу»

— Багато говорять про станіславівський феномен, про тебе, Прохаська, Іздрика. А чи є майбутнє у феномена, чи підростає нове покоління франківських письменників? Взагалі, чим викликаний цей феномен?

— Той, давніший, уже залишився в історії. На мій погляд, його найкращі часи були десь років 15—20 тому, тобто це перша половина 1990-х. Коли було страшенно важливо бачитися, зустрічатися, проводити час у якихось спільних дискусіях. Зараз цієї потреби, на жаль, немає. Ніхто ні з ким не пересварився, усі знаються, залишаються друзями. Але для якогось власного становлення, для поступу кожного окремо взятого чогось такого, як приналежність до цього феномена, зараз уже не потрібно.

Натомість молодші — це явище, яке виникло десь на початку минулого десятиліття, після 2000 року. Була така літературна формація «Біла риба». Чогось вони її так назвали. Це були молоді автори десь віку моєї дочки. Вона, щоправда, сама завжди заперечувала, що належить до «Білої риби». Але Таня Малярчук, Катерина Бабкіна — це було наступне після нашого феномена покоління, переважно жіноче.

Там було кілька хлопців, які так і не розкрилися. А от дівчата, кожна з них там себе знайшла, більшою чи меншою мірою. Я думаю, ще багато чого попереду в них. Це — молоді люди, яким немає 30 років. Отож сьогодні ми маємо черговий сплеск.

Можливо, він не такий голосний, але тут є талановиті молоді люди. Мені, наприклад, страшенно подобається поет Мирослав Боднар, він себе називає Мірко Боднар. Дуже цікавий хлопчина з карпатського краю Василь Карп’юк, він працює на нашому радіо. А решта так, десь навколо них.

Насправді тут, у Франківську, така трохи теплична ситуація порівняно з багатьма іншими містами. Тут є мова як така, вона функціонує нормально. Вона не є якимось ідеологічним завданням, якимось викликом, вона просто функціонує в повсякденні. І це дуже добре для письменника мати такий мовний ґрунт, таку базу.

— Але не тільки мовний ґрунт. Дуже своєрідна філософія, навіть у тебе, в твоїх побратимів по перу. Оцей дух, філософія — чи вони передаються, чи є спадкоємність поколінь?

— Багато хто з цих пізніших, з «Білої риби», просто залишалися на рівні молодших друзів. Тобто учнями я б не назвав, хоча, знов-таки, у випадку, наприклад, моєї дочки це було десь трохи теж учнівство щодо Прохаська. Просто перебування в його товаристві і спілкування на будь-яку тему, але воно викликає далі якісь роздуми.

Тому я думаю, що так, спадкоємність, звичайно, існує. Філософія, може, заголосно сказано, але певний спосіб думання, світосприймання, безумовно, тут є. Він значною мірою пов’язаний з тим, що тут є така топографічна, географічна своя домінанта — звідси видно Карпати.

Чим мені Івано-Франківськ ще подобається — це приязне місто без претензії. Воно усвідомлює себе містом провінційним, але не соромиться цього, не пнеться нікуди. Тут це нормально — бути провінційним. Тому франківчани гостинні, люблять, щоб їх хтось навідував з Києва. Вони цю людину будуть супроводжувати. І це все створює своє особливе світовідчуття.

— Я прочитав твою «Таємницю», і склалось враження, що там ти трошки «втікаєш», навіть від себе.

— Звичайно. Я вже зараз можу розповідати. З «Таємницею» в мене пов’язаний такий сюжет дуже конкретний. Мені було тоді близько тридцяти років, коли один чоловік (ми його знаємо, але не буду називати) читав мені долю з долоні. І він сказав тоді: з моєї долоні читається, що я всі свої справи повинен постаратися встигнути завершити до 47 років.

На довгі роки я забув про цей епізод. А потім якось уже в околицях сорока зненацька серед ночі якось це пригадалося.

«Таємницю» я писав про всяк випадок. Якщо це справді виявиться правдою... По-перше, було складно. Як розуміти: чи мені тільки 47 років відведено, чи після сорока семи я перестану писати?..

— А можна тлумачити і так: що ти сорок сім років писатимеш.

— (Сміється). У будь-якому разі я хотів це краще собі пояснити. Якщо у мене такої можливості потім не буде, то я через оцей текст «Таємниці» щось трошки більше залишу про себе, щоб мене краще розуміли. Це такий текст, при тому, що начебто все максимально відверто, але водночас іде вигадування цієї правди. Паралельно якось так...

— Але я про інше трошки. В «Таємниці» це — 1970-ті роки, а в «Лексиконі»...

— Тут з 1995-го по 2009 рік.

— І сучасність, злободення, як раніше казали, відсутні. Тут ти не чіпаєш суспільних проблем сьогоднішніх.

— Чіпаю, але я роблю це в такий спосіб, що до цього треба докопатись.

— На зразок кросворду?

— Ну добре. Не докопатись. Може, я погано це сформулював... Відчути, що це в цьому тексті присутнє. Насправді, там і політика, і культурологія, і філософія, і мемуари, і все на світі. Єдине, що воно не подається безпосередньо в прямій формі, бо на те і художня література, щоб завуальовувати. Я завуальовую, але для мене це дуже така злободенна книжка. Наше суспільство загалом на такому етапі, коли, мені здається, суспільні очікування від літератури повернулись до патріархальної архаїчної форми. Мовляв, поет нам повинен сформулювати, куди ми йдемо, і повинен нас туди вести. І феноменальний успіх Ліни Костенко з її романом, він, мабуть, лежить у цій площині. Тобто нація відчуває потребу в святому дідові такому, а замість діда, добре, є свята баба. Але ось вона веде.

— Щодо «Записок українського самашедшого», я з деякими оцінками не погоджуюсь. Так, проблема є, але я думаю, що наше суспільство не настільки самашедше. Воно розумніше. Воно, можливо, десь закрилося в собі, наче равлик. І повинне народитись. Буквально на наших очах.

— Я хотів сказати, що знов оголились оці очікування, що саме поет...

Від кого вимагати моралі

— Суспільство очікує, що поет буде пророком?

— Як на мене, це свідчення того, що знову в нас відібрали свободу. Тобто поки цієї свободи достатньо в суспільстві, то поета, можливо, ніхто і не очікує.

— А може, в іншому проблема? У тому, що суспільство очікує від поета шляху? Пригадуєш фільм «Покаяння»? Де та дорога, яка веде до храму? Може, суспільство очікує, що покажуть дорогу до храму, до моралі?

— Це, я думаю, дуже помилкове очікування. Тут є певна несумісність — мистець і мораль. На мій погляд, моралі треба вимагати від політиків.

— Від політиків, у яких освіта куплена...

— Але ж і митці можуть бути різними. Вони можуть бути в моральному сенсі взагалі якимись монстрами і водночас геніями. Двадцяте століття не раз доводило це. І коли суспільство очікує, що саме митець являтиме собою якийсь моральний зразок, то воно помиляється.

— Можливо, навіть не від самого митця, а від його твору?

— Ну, так.

— Тут митець і твір — це різні речі.

— Але знову ж таки, мало хто це розуміє. Коли митець живий, то про його твори судять переважно за тим, що про митця говорять і яка у нього репутація.

Про «Меридіан»

— Мене зацікавив чернівецький фестиваль «Меридіан». Хто був генератором цієї ідеї?

— Я не сумніваюся, що Ігор Померанцев. З Праги, де він зараз ще працює на радіо «Свобода» в російській службі, він років три тому приїхав в Україну, коли вийшла його перша книжка в українських перекладах «КДБ та інші». Мав також презентацію в Чернівцях.

— Він народився і виріс у Чернівцях?

— Ні, але з двох або трьох років він там. Батько ж був військовий журналіст. Він народився, здається, у Саратовській області, де батько служив, а пізніше батька перекинули до чернівецької військової газети. І можна сказати, що свідоме його становлення, дитинство і юність — це вже Чернівці. Тому він до цього міста ставиться з таким захватом, ледь не побожним. Він каже, що це місто, на яке подивився Бог.

І от він запропонував такий фестиваль. Ми тут давно довкола цього кружляємо, мов якісь манілови, кажемо собі: от добре було б колись такий якийсь фестиваль міжнародний зробити. А він просто запропонував, і все почалося у 2010-му. Уже було два фестивалі, цього року відбудеться третій. Перші два — дуже успішні. Важливо, що є безпосередній зв’язок міського середовища з поетичним словом. А це притягує людей, є відчуття свята.

— А я побачив навіть більше: ви фактично поєднали українську творчість з європейською. Це реальна інтеграція в Європу.

— Цей фестиваль, дарма що молодий, але має дуже гарні відгуки. Є серед моїх знайомих поети в Австрії, які запитують: а що треба, щоб потрапити в Чернівці на цей фестиваль? Є вже такий позитивний імідж.

— Що мене ще вразило. У Криворівні я потрапив на вечір Тараса Прохаська й був здивований, наскільки люди знають його творчість. Ви часто практикуєте такі вилазки в гірські села?

— Ні. Я про себе чесно скажу. Такого ходіння в народ ще не було.

— А хлопці роблять?

— На мій погляд, це все тільки починається. Тарас — один з першопрохідців у цьому. Я думаю, це ще пов’язано з тим, що він перекладав Вінценза, який про ті краї писав.

— Там взагалі дуже цікавий дух. Там же Коцюбинський писав «Тіні забутих предків». Я уявив собі кінець ХІХ століття, початок ХХ. Які там дороги, якщо зараз...

— (Сміється). Може, були кращі. Я не знаю.