Життя починається з любові. Смерть — з її відсутності. Відстань між народженням і умиранням — це любов. Порушення ланцюга провокує війни. Така філософська транскрипція нової вистави Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру «...Перетворилися на білих журавлів» — за п’єсою Олександра Селіна, постановка Василя Маслія.
Чому журавлі? За повір’ями, ці птахи вважалися божими посланцями, котрі пов’язують світ живих і мертвих. Той журавлиний образ якнайкраще відображає зміст притчі. Рядок з відомої пісні Марка Бернеса став назвою вистави, тут закладено і сюжет, і тему. І ще до початку дії глядач налаштовується на відповідний лад.
Оселили «журавлів» ближче до неба, на четвертому поверсі, у малій залі театру. Для такої масштабної теми (сутність і природа війни) обрали компактну форму. Бо в малої зали особлива аура, і все тут — на відстані руки. Мов під мікроскопом, досліджуємо, як народжується в серці людини конфлікт. І ось там, де щойно панували мир і довіра, заявляє свої права війна. Один з персонажів вистави — Смерть. У таких умовах вона відчувається майже буквально, і від її близькості дубіють м’язи. Цей ефект адресований насамперед молоді, тим, кому, може, це найпотрібніше: зрозуміти свою відповідальність за те, що живеш. Нам показують це на прикладі трьох молодих солдатів, які загинули в бою — першому в житті.
Для одного з хлопців піти на війну було питанням власного вибору, другий ішов з ідейних переконань, третій — вимушено. Але все це не мало значення, коли стався вибух. Утім, доля дала шанс спокутувати гріхи. І за мить до смерті душі трьох перетнулися на рубежі світів і потрапили у так звану наносекунду. Саме ця нетривка мить відведена їм, щоб збагнули, що сталося і чому сталося саме так. Зрештою, вони обіцяють: «Ми більше ніколи не воюватимемо». Але що означає для померлих «ніколи»? Час у виставі — річ дуже відносна. Її сприймаєш майже одним ковтком, тоді як герої за цей час проходять шлях пошуку і спогадів, що могло б тривати не одну годину чи навіть добу. Глядач непомітно для себе включається у гру, а згодом усвідомлює, що за півтори години він зафіксував лише те, що насправді тривало лише одну мить. Така омана міцно тримає нашу увагу.
Простір зали набуває форми трикутника. Така сама трикутна сцена — це велика пісочниця. Пісок — символ нетривкості життя. Він першим вступає у дію. Сотні пасочок з піску нагадують про безліч могил, посіяних війною. І жахає, що всі вони руйнуються легким дотиком.
Над цим піщаним кладовищем згустилася темрява. Тісна і безкінечна. Замість неба — трикутник зеленої соковитої трави, яку пробиває промінь сонця. Падаючи на пісок, промінь малює анімацію. У ній виникають і тануть спогади: юність, радість, любов, на яку бійцям не вистачило часу, бо війна. Не вистачило їм і життя. Єдине, що залишилось, — ця мить. І ввижається хлопцям, що вони потрапили в ідеальний світ. Як легко в ньому виконуються всі забаганки! Ось жінка приносить матрац, книжки, їжу, напої... А в озері карась приятелює зі щукою! Світ таки ідеальний... доки в руки не потрапляє зброя. Теж — за власною забаганкою...
Перший — Олексій (Іван Безсмолий), другий — Рінат (Максим Жданович), третій — Зігфрід (Костянтин Банніков). Росіянин, башкир, німець. Друзі чи вороги? Це питання всієї вистави. Для Василя Маслія це дебютна робота. Та й актори Безсмолий і Жданович в донецькому театрі новачки. Але довірити їм великі ролі не було ризиком. У хлопцях грає і природна молодість, і виважена вдумливість.
...Перетинаючи лінію трикутника, за якою ще певний час існують душі померлих, жінка в білому ніби відкриває шлях у перехрестя світів. Чути серцебиття... Лунає журавлина пісня... Вона про тих, хто не повернувся. Але ми ще маємо час — і на відповідальність, і на життя, і на любов...
Фото В’ячеслава Пащука.
