«Книжка мовчки все розкаже» — так зветься нова збірка нашого колеги Леоніда Бровченка. Він — фізик-лазерник, а в «Голосі України» служить від народження цієї газети. Часто цікавими журналістами стають якраз ті, хто не вчився на відповідному факультеті. Бо їм не заважає писати знання банальних правил: отак «можна», а отак — «неправильно».Визначити якусь тематичну домінанту цієї книжки, мабуть, неможливо. Все, що тут вміщено, колись публікувалося в різних газетах. Об’єднує ці матеріали лише те, що їх просто цікаво читати. Тут є все: журналістські розслідування, незвичайні історії, неординарні особистості й газетярські бувальщини. Деякі з тих матеріалів самі собою варті доброї книжки. Як-от нарис «Батьки благословляють онука» — про Антона Омельченка, родом з Полтавщини, його іменем названо бухту в Антарктиді, бо він був конюхом знаменитої антарктичної експедиції Скотта в 1911—1912 роках. Або — розділ про невідомі сторінки історії космонавтики та про харків’янина Валентина Бондаренка, льотчика з «гагарінської двадцятки», який так і не побував у Космосі, бо загинув на тренуванні. Це те, що називається ексклюзивом. Бровченко уміє знаходити такі теми. Але для нього будь-яка людина «ексклюзивна» — хоч із розкрученим іменем, а хоч відомий тільки в своєму селі дід Литвин із Матюшів, колоритно описаний у нарисі «У вмілого руки болять».
Зрештою, для того, хто вміє писати, не існує другорядних тем. Бровченку однаково добре вдається говорити і про космонавтику, і про речі цілком приватні. Як-от про довоєнний підручник для третього класу, колись подарований авторові його дідом-учителем. Коли почалася війна і прийшли німці, вони не писали спеціальних посібників для окупованих територій, а просто в старому радянському підручнику позаклеювали певні речення й замінили їх іншими. Такий фокус і досі іноді повторюють — навіть не окупанти. Власне, оповідь про той підручник і дала назву всій збірці. І то, здається, не випадково, бо для Бровченка важливе накладання одних часових пластів на інші. Це створює цікавий ефект — так само, як і тоді, коли знаходиш у цій книжці кілька матеріалів, написаних Бровченком ще за радянських часів. Читаєш їх — і (як з отією історією про підручник) відчуваєш, що історія не залишається остаточно в минулому. А який-небудь Бровченків давній «радянський» нарис сприймається як сьогоднішній — бо той, хто його писав, дбав не про одноденні «правила», а про заповіді.
Єдине чого в книжці мало — це журналістських бувальщин. Вони страшенно цікаві, і їх хочеться ще. Цікавий і розділ фотоілюстрацій, які розповідають про автора. Звичайні собі любительські знімки, але в них увесь Бровченко — спокійний, статечний, іронічний. Ось він у шахті, у вертольоті, а там на верблюді, а онде навіть на рикші. А ось — із двома дівчатами. Такими чарівними, що, побачивши їх, починаєш знову гортати книжку — може, там десь про них написано? Але — нема жодного слова. Мабуть, про них буде в іншій книжці. Дай Боже, вам, Леоніде Федоровичу, ще багато тих книжок видати!
